Агностицизм
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Агностицизм (грец. a - заперечення, gnosіs - знання) - філософська установка, відповідно до якої неможливо однозначно довести відповідність пізнання дійсності, а отже - вибудувати істинну всеосяжну систему знання. Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму.
[ред.] Розвиток поняття
Термін введений у середині XIX ст. англійським натуралістом Т. Гакслі (1869) для позначення непізнаваності того, що не може бути виявлене безпосередньо як сенсибельне (предмет почуттєвого сприйняття), і на цій підставі хибності усього інтелігібельного. Корені такої позиції ідуть у глиб сторіч. За словами Протагора з Абдери (біля 480 - 410 рр. до н.е.): "Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні як вони виглядають, тому, що багато перешкод знанню: і непевність (предмета), і короткість людського життя". Античні філософи (головним чином, софісти) підтверджували позицію посиланнями на недосконалості, мінливість, суб'єктивність, відносність і постійний перегляд знань. Отже, недосконалість природи людини, обмеженість її життєвих сил і пізнавальних спроможностей робить граничні причини і цілі його життя незбагненними для нього самого. Проте, варто відрізняти агностицизм від античного скептицизму. У філософії скептицизму заперечується істинне як предмет думки, тобто релятивізується всяке буття, неважливо сенсибельне або інтелігібельне. На цій підставі скептики, додержуючиь гераклітовської позиції "усе тече", пропонують уживати замість існує слово здається. Для агностицизму навпаки характерне розуміння істинного як цілком сенсибельного буття, так що сумніватися варто тільки в бутті інтелігібельному.
Традиція агностицизму бере початок у філософії Берклі, який вважав, що людині неможливо вийти зі свого досвіду, щоб розв’язати питання про відношення цього досвіду до фактів дійсності. Слідом за ним Г’юм виступив з послідовним запереченням істинного пізнання, починаючи з критики основного закону пізнання - причинності, що, з його погляду, - лише уявлення, що характеризує сприйняття світу людиною. Людське пізнання, з цього погляду, - ланцюг суб'єктивних досвідів і домилюваних до них припущень, причому ставиться мета звести останні до мінімуму (ідеал - математичне природознавство). Г’юм нараховував три "ряди досвіду": враження, віра в існування предмета, ідея. Враження виникають з почуттєвого досвіду. Повторюваність одного враження веде до віри в існування даного предмета. Ідеї являють собою найбільш яскраві враження. Усе інтелігібельне, тобто чисто світоглядні питання, виявляються позбавленими смислу. Наприклад, питання про об'єктивну реальність сенсибельних предметів виходить за межі почуттєвого досвіду, тому запитувати, чи існують тіла чи ні, марно. Німецька класична філософія переборює позицію Г’юма, говорячи не про одне, а про два джерела пізнання. Так, за твердженням Канта, що пізнаючий суб'єкт не може вийти не тільки за границі почуттєвого досвіду, але також і за межі світу інтелігібельних об'єктів (не можна помислити немислиме). Тому іманентне знання необхідно доповнювати знанням трансцендентним. По суті, робота Канта по опису пізнання як вибудовування світу (феноменів) і уникнення запитування про світ узагалі (річ-в-собі) лежить у руслі, що задається Г’юмом.
Істотний внесок в еволюцію агностицизму внесло "відкриття" сфер, участь свідомості в яких обмежена (зокрема - воля або несвідоме, інтуїція). Агностицизм розвивається в позитивізмі, неопозитивізмі і постпозитивізмі як конвенціалізм - визнання, що неможливо перевірити поняття на практиці, воно - функція від угоди співтовариства що пізнають, а не від факту дійсності. Традиція позитивізму, пориваючи з метафізикою, продовжує лінію г’юмівського агностицизму. Ідеалом істинного знання позитивізм проголошує дослідне пізнання природничих наук, заперечуючи гносеологічну цінність інтелігібельних об'єктів. Прагматична філософія і критичний реалізм розглядають істину як похідну нерефлексивної віри. Крайнього ступеня агностицизм досягає в сучасній філософії, що закликає відмовитися узагалі від поняття реальності і розглядати тільки різні модифікації людської свідомості і мови в їхній відносності.
