Горська Алла Олександрівна
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Горська Алла Олександрівна (18 вересня 1929, Ялта - 28 листопада 1970, Васильків) - видатна художниця-шістидесятник.
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року у Ялтi. Її батько, Олександр Валентинович Горський, був одним з органiзаторiв радянського кiновиробництва: пiсля демобiлiзацiї вiн деякий час працював у державних установах, а з 1931 року став директором Ялтинської кiностудiї. Через рiк, 1932 року, Олександр Валентинович з сiм'єю переїжджає до Москви, де обiймає посаду начальника виробництва тресту "Востокфильм". Але Олександр Горський не любив Москву, тому дуже зрадiв, коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленiнграда, де спочатку був заступником директора, а потiм - директором ленiнградської кiностудiї.
Мати Алли Олександрiвни - Олена, нiколи, на вiдмiну вiд чоловiка, кар'єри не робила. В Ялтi вона працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкiльного типу, а в Ленiнградi художником костюмiв i потiм уже весь час цим i займалася.
З вересня 1939-го року по квiтень 1940 року батько Алли, Олександр Валентинович, був на фiнськiй вiйнi, а незадовго до нападу фашистської Нiмеччини на СРСР поїхав керiвником групи до Монголiї на зйомки фiльму "Його звали Сухе-Батор". То ж вiйна застала у Ленiнградi 11-рiчну Аллу разом з матiр'ю та старшим на 10 рокiв братом Арсеном (вiн був сином Аллиної матерi вiд першого чоловiка, який загинув у першiй свiтовiй вiйнi). Арсен улiтку 1941-го року вступив до народного ополчення, потiм воював у складi диверсiйно-партизанської частини, яка дiяла на Ленiнградському фронтi, i навеснi 1943 року загинув. Алла ж iз мамою, переживши двi блокаднi Ленiнградськi зими, влiтку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об'єднанiй кiностудiї Олександр Валентинович. Проте в Алма-Атi родина була недовго i наприкiнцi 1943 року переїхала до Києва, де Олександр Горський обiйняв посаду директора кiностудiї.
З 1946 року навчалася у Київськiй художнiй школi iменi Шевченка, яку закiнчила 1948 року зi золотою медаллю. У виборi фаху вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього iнституту. Влiтку 1952 року вийшла замiж за студента цього ж вузу Вiктора Зарецького, а через два роки закiнчивши iнститут, працювала за фахом у галузi станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, вона пробувала себе у сценографiї.
Горська була одним із організаторів Клубу творчої молоді "Сучасник" (1959-1964). Разом із В. Симоненком і Л. Танюком відкрила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у Биківні (1962 — 1963), про що вони заявили в Київську міськраду ("Меморандум №2"). Після цього В. Симоненко бул жорстоко побитий, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.
1964 Г. в співавторстві з П.Заливахою, Л.Семикіною, Г.Севрук та Г.Зубченко створила в Київському університеті вітраж "Шевченко. Мати". Вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий. Горську і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.
1965 було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16 грудня 1965 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.
Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні "кагебістські розмови" з попередженнями й погрозами.
Матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними, систематично — з П.Заливахою. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до неї за допомогою.
Горська була на процесі В. Чорновола 15 вересня 1967 у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного веденння суду. 1968 Горська підписала "Лист-протест 139" на ім’я керівників КПРС і радянської держави з вимогою припинити незаконні процеси. Почалися адміністративні репресії проти "підписанців", кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.
За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого В. Мороза, але вона відмовилася давати покази. За декілька днів до смерти склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.
28 листопада 1970 Горська вбита у м. Василькові Київської області. Похорон Горської 7 грудня 1970 на Мінському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився в мітинг протесту. Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що Горську вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім покінчив самогубством. В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі присікалися владою.
Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтеллектуальну еліту.
Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи вимогами громадськості, не оприлюднили ніякої інформації про загибель Горської. Відкрита тільки слідча справа. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями слідчих норм, тобто було сфабриковане. Прослідковуються також загальні риси вбивства з іншими політичними вбивствами в СРСР.
