Рух опору

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Рух опору (резистанс) — поняття, що увійшло в політичну літературу під час другої світової війни і вживається на означення підпільної і повстанської боротьби народів Європи проти німецької окупації. Тоді діяли також комуністичне підпілля та радянські партизани.

З початку 1960-их pp. під поняттям рух опору розуміється боротьба за національні, політичні та громадянські права народів, що є під контролем комуністичного режиму в СРСР. Він вивлявся зокрема в Росії, на Україні, в Прибалтиці, Грузії, Вірменії та серед євреїв і кримських татар в СРСР. Формою вияву руху опору є петиції і протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидавна література.

Рух опору на Україні — це дії, спрямовані на здійснення державних законів і статей Конституції, які визначають громадянські та націона права і права УРСР в СРСР. Одним з перших збірних виявів руху опору можна вважати конференцію у справах культури мови в Київському Університеті у лютому 1963, під час якої висунуто серед інших вимогу увести в УРСР українську мову як урядову та повернути права національної меншости українцям в РСФСР. У 1962–1963 були поширені не дозволені до друку поезії і щоденник В. Симоненка, а у 1964 — анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР у Києві. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба і В. Чорновіл виступили з протестом проти проведених тоді арештів української інтелігенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед яких були: М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди, О. Антонов, С. Параджанов, В. Кирейко, Л. Костенко, І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965 І. Дзюба вислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького протестного листа проти репресій та додав до нього есе під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». На початку 1966 в Києві, Львові, Івано-Франківському, Луцьку та інших містах України відбулися з грубими порушеннями радянських законів політичні процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив збірку біографій та творів 20 засуджених під назвою «Лихо з розуму» і вислав на 55 сторінкове звернення до прокурора УРСР Ф. Глуха та інших, в якому з'ясував порушення громадянських прав заарештованих.

Протестні акції проти порушень законів, антиукраїнського курсу національної політики, в обороні заарештованих, а також в обороні національних прав українського народу набрали в наступні роки досить широких розмірів й участь у них брали різні прошарки населення. Важливіші виступи:

• лист до ЦК КПУ та Спілки Письменників України з протестом проти нападів на І. Дзюбу, що його вислали 1966 П. Скочок, В, Чорновіл, Л. Шереметьєва;
• лист Скочка до П. Шелеста з приводу порушень законності на процесі М. Озерного в 1966 (разом з записом цього процесу);
• лист баптиста А. Ковальчука до Л. Брежнєва в 1966 проти переслідувань віруючих;
• лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної, Л. Костенко до Шелеста в обороні засудженого в 1967 В. Чорновола;
• звернення 139 меш. Києва до Брежнєва, М. Підгорного і О. Косиґіна в квітні 1968 з протестом проти переслідувань за переконання, незаконних арештів і обмеження прав української мови і культури;
• лист творчої молоді Дніпропетровська у 1968 проти русифікації міста;
• відкритий лист до «Літературної України» за підписами І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, Л. Костенко, В. Некрасова в обороні В. Чорновола та С. Караванського; подібний лист В. Стуса до Ф. Овчаренка;
• есей В. Мороза «Хроніка опору» про нищення пам'яток української культури;
• відкритий лист А. Коваля до депутатів Верховної Ради УССР, у якому вимагає здійснення прав, записаних у Конституції;
• протестні листи різних громадян, зокрема Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, В. Чорновола, Ольги Горинь, Ігоря та Ірини Стасів-Калинців, О. Мешко, о. В. Романюка проти другого засуду В. Мороза в листопаді 1970;
• звернення мешканців м. Вишгорода Київської області до ЦК КПСС з приводу надуживань місцевої влади;
• звернення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої, що його в грудні 1971 підписали П. Якір, Ірина Стасів-Калинець, В. Стус, Т. Тимчук, В. Чорновіл;
• не підписана листівка про арешти діячів культури на початку 1972;
• листівки і протестні написи проти русифікації у Львівському Університеті у 1974;
• інші.

Протестні листи проти правопорушень висилали також учасники руху опору, що перебували у в'язницях та концентраційних таборах, наприклад:

• звернення М. Масютка до Верховної Ради УССР у жовтні 1966, у якому він засуджує суди над українцями в різних містах;
• лист С. Караванського до Ради Національностей СССР у 1966 з вимогою припинити дискримінацію неросійських народів, зокрема українців, кримських татар, євреїв, та подібні його листи до В. Ґомулки в 1965 і Голови Президії Верховної Ради СССР у 1967;
• його ж звернення на цю саму адресу з протестом проти окупації Чехо-Словаччини в 1968;
• лист М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук'яненка до Комітету прав людини ООН у 1969 з протестом проти домішування отрути до харчів в'язням;
• звернення до прилюдної опінії світу С. Бедрила в 1970, з скаргою на поведінку органів КДБ
• есе В. Мороза під назвою «Репортаж із заповідника ім. Берії», який був написаний під час ув'язнення автора.

Інша форма діяльности руху опору — це маніфестації в річницю перевезення тіла Тараса Шевченка на Україну 22 травня, що їх постійно розганяли органи КДБ. У 1967 за цієї нагоді відбулось зіткнення учасників з КДБ, після чого 64 мешканці Києва вислали протест до Брежнєва та Шелеста. Демонстрації з участю кілька сот осіб відбувалися у Львові в квітні 1966 під час процесу братів Горинів й інших та в листопаді 1970 в Києві під час похорону А. Горської. У 1968, у 51 річницю жовтневої революції, спалив себе на Хрещатику в Києві В. Макуха, виголошуючи гасла «Геть колоніялізм з України» та «Хай живе вільна Україна». У 1969 також для протесту проти поневолення України намагався спалити себе біля унівеоситету в Києві М. Береславський.

Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо.

Поряд з цими стихійними формами руху опору, існували спроби організованих акцій. Ще в кінці 1959 група українськиї юристів під проводом Л. Лук'яненка виготовила проект програми Української Робітничо-Селянської Спілки з метою вести легальну акцію за вихід УРСР з СРСР. У проекті програми Спілки написано, що її ідеалом є самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм. Про засоби боротьби в проекті говориться: Мета цього першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних прав, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні.

У січні 1961 Лук'яненко був засуджений у Львові на смертну кару, що була замінена на 15 pp. в'язниці, а обвинувачені (І. Кандиба, С. Вірун, О. Лібович, В. Луцькій, Й. Боровницький, В. Кіпиш) на ув'язнення від 10 до 15 рр. З 1957 до 1967 в Галичині діяли також малі нелегальні групи: Об'єднана Партія Визволення України, Український Національний Комітет та Український Національний Фронт, члени яких були також засуджені на ув'язнення, при чому двох членів Українского Національного Комітету І. Коваля та Б. Грицину Львівський суд засудив на смертну кару, і вирок виконано. Процеси над вищезгаданими групами відбувалися при зачинених дверях. Члени Українського Національного Фронту перевидали деякі публікації ОУН, у 1965–1967 випустили 16 чисел часопису Батьківщина і Воля.

До руху опору треба зарахувати також робітничі заворушення і страйки, наприклад, у 1963 в Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчі та їх недостачею; тоді дійшло до сутичок між відділами КДБ і військовими частинами) і Одесі (портові робітники відмовилися вантажити масло до Куби), 1969 на гідроелектростанції в с. Берізка; 1972 у травні в Дніпропетровському (робітники протестували проти впровадження росіян на зав.) і в червні в Дніпродзержинському (у заворушеннях брало участь кілька тисяч осіб; вони були спровоковані грубою поведінкою влади).

Окремою формою руху опору є релігійний опір, що виявляється у вигляді петицій, протестів проти порушень свободи совісти і релігії, переконань та напівлегальної діяльности. Антирелігійна кампанія Хрущова у 1959–1964, під час якої на Україні закрили половину православних церков (з усіх близько 7 000 у 1959), не ліквідувала українського православія.

Намагання влади закрити 1974 Почаївську Лавру в результаті солідарного опору монахів і вірних та розголосу за кордоном не було здійснене. Незалежно від офіційної ліквідації Української Греко-Католицької Церкви 1946 у західних областях діє принаймні одне єпископство і 200–300 священників; вони і члени кількох монаших чинів працюють як робітники чи службовці. За інформаціями радянської преси, від 1969 було надруковано понад 2 000 молитовників та релігійних книжок у Львові. У 1968–1969 органи КДБ провели масові арешти серед священників Греко-Католицької Церкви, а 1969 єпископ В. Величковський був засуджений на три роки ув'язнення. 1973 священник В. Прокопів був заарештований за те, що супроводжав до Москви делегацію вірних, яка вимагала офіційного відновлення Греко-Католицької Церкви. Опір виявляють також різні протистантські угруповання, зокрема ті, що діють поза офіційним визнанням церквою Євангеликів Християн-Баптистів і не підпорядковуються Всесоюзній Раді Євангеликів Християн-Баптистів, так звані ініціятивники (баптисти, особливо активні на Волині, у Київські, Одеській областях і на Донбасі, і приналежні до «нелегальної» Ради Церков Євангеликів Християн-Баптистів) і секти п'ятидесятників, адвентистів та свідків Єгови; всіх їх гостро переслідують органи влади.

За даними самвидавних документів в русі опору брали участь біля 600 осіб (кількість учасників масових демонстрацій і читачів самвидаву — кілька тисяч), здебільшого представники професійної інтелігенції, далі робітники, вчені, письменники, студенти, митці, священники, селяни; переважно молодь і люди середнього віку, з значною участю жінок. Учасники руху опору походять головинм чином з Київщини та з Західної України (переважно зі Львова); далі з Дніпропетровської та Донецької областей. Духовим зачинателем руху опору. треба вважати В. Симоненка.

Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою руху опору є українська демократична самостійна держава, «у якій би всі громадяни дійсно користувалися політичними правами і визначали напрям економічного і політичного розвитку України». У галузі міжнаціональних відносин рух опору засуджує всякий шовінізм та імперіалізм і проповідує шанування прав інших народів та співпрацю з ними. Методи діяльности руху опору легальні; діячі руху часто посилаються на принципи так званої ленінської національної політики. Проте, після арештів і судів провідних діячів руху опору у 1972–1973 помітна часткова радикалізація поглядів, тенденції до нелегальної діяльности. Це позначилося зокрема на 7–8 випуску (1974) самвидавного періодичного видання руху «Український Вісник».

Українці (наприклад, генерал П. Григоренко) беруть участь також у загально-союзному чи російському русі опору. Але намагання російського періодичного видання руху опору «Хроника текущих событий» у Москві виступати від імени руху опору неросійських народів СРСР, спростувала редакція «Українського Вісника». Поряд з українським рухом опору, на Україні діяв також рух опору інших національностей, зокрема єврейська (він ставив собі метою, як і в Росії, право на виїзд за кордон СРСР) і російський що солідаризується з російським рухом опору в Росії. Подекуди вони співпрацюють з українським рухом опору.

Рух опору на Україні здобув широкий розголос у самому СРСР та за кордоном. Важливіші його публікації дісталися за кордон і були перекладені на чужі мови. Гуманні політичні позиції руху здобули йому прихильне наставлення поступових кіл світу. В обороні ув'язнених учасників українського руху опору, зокрема В. Мороза, Л. Плюща, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, Ігоря та Ірини Калинців, Ю. Шухевича, Н. Караванської та інших виступили серед іншого в СРСР — академік А. Сахаров, П. Літвінов, О. Єсенін-Вольпін, В. Некрасов; у західному світі — діячі культури, науки, видатні письменники, між ними також деякі особи, відзначені Нобелівськими преміями (Гайнріх Бель, Сальвадор Лурія, Ґунар Мірдал, Ґюктер Ґрас, Норман Мейлер, Еріх Фром, Ернест Мандель, Наум Чомський, Ленард Бернстін, Артур Шлесінджер та ін.).

[ред.] Дивись також

• Шістдесятники

[ред.] Література

• Енциклопедія українознавства
• «Про специфіку руху опору 60-70 років»
• Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968;
• Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1968;
• Українські юристи під судом КДБ. Мюнхен 1970;
• Молодь Дніпропетровська в боротьбі проти русифікації. Сучасність. Мюнхен 1971;
• Український Вісник, випуск І — II, VI та 7 — 8.
• ж. Смолоскип. Париж — Балтімор 1971, 1972 і 1975.
• Conquest R. Russian Workers Riots. Soviet Analyst, No. 25, Dec. 13 Лондон 1973;
• Bociurkiw В. R. Religious Situation in the Soviet Ukraine. A paper presented at a Symposium marking the 30th anniversary of the Ukrainian Quarterly in Doc. 1974;
• Koszeliwec I. Kronika ukrai?skiego oporu. Kultura. № 1 — 2 (328 — 329). Париж 1975.