Держанівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

[ред.] Село Держанівка Носівського р-ну Чернігівської області

Географічне положення.

Розташоване за 3 км від правого берега річки Остер на перетині давніх сухопутних шляхів: м. Новгород-Сіверський – с. Куликовка – м. Козелець – м. Київ, м. Прилуки, м. Ніжин – с. Моровськ (на р. Десна), м. Чернігів – Носівка, м. Чернігів – м. Бобровиця. На північ за 3 км від села проходить міжнародна дорога, так звана „Московська траса” (правий поворот на село, 12,5 км від с. Копті). До м. Києва автошляхами України - близько 100 км. До м. Чернігова - близько 70 км. До райцентру - 28 км. Найближчі села: Киселівка, Роздольне (давня назва до 1960 року с. Комарівка) (східний напрямок); Будище, Розівка (західний напрямок); Хрещате (північний напрямок); Ведмедівка, Адамівка (південний напрямок).

Розбудоване навкруги болота (назва: Болото). Має дві паралельні вулиці по різним берегам Болота, дві перехресні вулиці, та декілька допоміжних вуличок. Назви вулиць надані лише в 50 роках минулого століття. Мешканці села поділяють село на „кутки”: Рудий, Конони, Бочанський, Черв’яки, Хуторці тощо, та „боки” (вздовж болота). Місцевість навкруги села має свої специфічні історичні назви: лісові зони: Дуброви (на північний схід від села), Валки (на південь); прилеглі до села поля: Царина, Гало, Панське; долини (так місцеві називають заливні поля, де косять сіно та пасуть худобу): Шанець, Береги, Семенчукове; „сажалки” (викопані вручну озерця): Панська, Шахрайова.

В селі, на сьогодні, основними спорудами є: діюча церква Московського патріархату (дерев’яна, з 1880 року), в центрі села - 2-х поверхова середня школа, Будинок культури (побудовані в 60-х роках минулого сторіччя на випадок війни, як шпиталь), будова Лікарні (побудована та відкрита в 1903 році, з 2003 року - лікарня закрита, діє як медичний пункт), будинок Держанівської сільської Ради, цегляний магазин колишньої Укрспоживспіллки, а також залишки господарських будов колгоспу ім. Т.Г.Шевченка, колишній маєток сільського пана Харкуна (до середини 60 років - сільська школа, тепер - жилий дім).

Пам’ятники: традиційна постать Невідомого солдата; стела, посвячена Воїнам, що не повернулися з Великої Вітчизняної війни.

Історична довідка.

Поселення виникло подавно ще в часи Київської Русі, на території Чернігівського князівства. До 1917 року входило у склад Носівського повіту. Населення села - українці. Серед оточуючих сіл вирізняється яскраво вираженим "староруським" діалектом. У вимові присутні, замість сучасних голосних „о”, „і”, приголосної „ф” своєрідні дифтонги, наявні діалектні слова старослов’янського походження. Наприклад, слова: ”тітка”, „дядько”, „пішли”, - вимовляються, як „тьуотка”, „дьаудько”, „поуйшли”. Слова на „ф” вимовляються, як Хведя, Хведора, хвуост (хвіст) тощо. Ім’я „Вітя” кажуть, як „Ввитя”, Андрій – як „Андрей”, Володимир – як „Ладимер”. Сама назва села ("д" вимовляється неясно, чути як "т", так і "п") старими мешканцями села вимовляється, як „Дершануовка” (з наголосом на „у”). Також типово: „Носуовка”, „Киеєв”, „С-моулянка”, „Ніежин”, „Адамуовка”, „сиело Муоровськ” тощо. Зараз відчувається вплив освіти, мовних засобів - радіо та телебачення- і діалектичні відмінності у вимові починають зникати.

Щодо походження назви села, є дві версії:

а) традиційна – село заснував якийсь „Держан” (таких прізвищ автор на Україні не зустрічав);

б) в давнині, ще до „возз’єднання” з Росією, село ніби-то називалось як „Першануовка” від „Пер” + „шанувати” (мешканці села ніби-то шанували (вірили в) язичницького бога Перуна). Винні в цьому ніби-то російські „діяки” чи „дяки”, які не почули назву і записали село в реєстр населених міст як „Держановка”.

Цікаво, що деякі назви птахів та сільськогосподарських культур мають свої специфічні назви, не зрозумілі в інших українських селах Носівського району: лелека – „гайстер”, кукурудза – „киях" (в однині), "кияхи" (у множині)”, огірок – „гурок”.

За розповідями старожилів, село до революціїних подій 1917 року було заможне, налічувало більш чим 350 дворів (зараз село потроху вимирає), воно було перенаселене, так як традиційно в сім’ях виховувалось від 3 до 10 дітей. Батьківщину (спадок) отримував молодший син чи дочка. Старші сини вимушені „йти в прими”, або отримували „дідину” чи „бабину”, тобто йшли жити на подвір’я своїх дідів (баб), в яких, за якихось причин, не було дітей, або діти яких рано повмирали, загинули на війнах чи осталися на Московщині після військової служби в Царській армії (в так званих „москалях”) та „годувати” їх до самої кончини. Типовою була сусідська ворожнеча із-за так званої „межі” між сусідськими городами. Поля навколо села належали заможним селянам та пану. У деяких селян у власності знаходились лісові насадження. До громадської власності належали долини та царина.

Село було самодостатнє. В кожному дворі сім`я тримала корову чи козу, коней або волів, обов`язково свиней, курей, гусей чи качок. Кожен двір мав необхідний сільськогосподарський інвентар (плуги, борони, коси, ціпи тощо). Сіялки і віялки здавались в оренду. За давніми громадськими традиціями кожен двір мав у власності від 30 до 40 соток землі. Мешканці села вирощували на своїх городах жито, пшеницю, просо, льон, картоплю, „кияхи” (кукурудзу), соняшники, мак та різноманітні овочеві культури, мали дозвіл на вирощування тютюну. Майже кожна сім’я мала по декілька прядок, а кожна 20 сім’я - ткацькі верстаки (вироблені з дерева). Полотно фарбували в приватних „сажалках” за допомогою сажі та ще якихось компонентів, що тримались власниками „сажалок”, як професійна (сімейна) таємниця. В селі були: більше чим 3 кузні, майже 20 вітряків (млинів). В деяких сім’ях варили господарське мило, вичиняли шкіру, займались пошиттям одягу (кравці та шевці шили „плахи”, нижню та верхню одежу, головні убори (картузи, шапки) та взуття (чоловічі чоботи та „джими” – хромові жіночі чобітки з короткими халявами). Товар виробляли під „заказ”, або на „ярмарок”. Були пічники та столяри, які займались сезонними роботами, ходили по селах на заробітки. Професійна майстерність передавалась, винятково як спадок, від батька до сина. Типові прізвища мешканців села: Марущенки, Рудиї, Черв’яки, Какали, Трухани. У власності сільського пана Харкуна була винокурня (ґуральня), великий фруктовий сад та цегельний завод, де вироблялася цегла-сирець. Частина мешканців села працювала "на пана" за плату. В оточуючих село старих болотах здобували торф.

В селі діяла 4-х класна школа, куди діти йшли вчитися тільки за власним бажанням, або за бажанням батьків. Викладання предметів: „Божьє слово”, арифметика, „Родная речь” велось на російській мові.

В дерев’яній церкві з позолоченими хрестом та банею (куполом) правили Богослужіння, на службу приходили з оточуючих сіл. На свята приїжджали правити церковні чини з Чернігова.

Два рази на рік в селі відбувались великі ярмарки: на свято Паски та на 1 Вересня, куди з’їжджалися мешканці навколишніх і дальніх сіл купити вироби Держанівських кустарів.

Село за часів Радянської влади.

Революційне гасло 1917 року „Кради накрадене” не минуло і мешканців села Держанівка. Після його проголошення, селяни позбивали замки і два дні грабували винокурню та підземні складські приміщення, відрами „носили” по хатам чистий спирт. Незважаючи на застереження, хтось із „революційного активу” запалив сірника, і винокурня, фактично, „злетіла в повітря”. Пари спирту спричинили вибух, де загинуло більш чим десяток людей. Цегельний завод також, невдовзі, був розібраний (розкрадений) для потреб "нужденного" революційного активу.

Сільський пан Харкун та інженер ґуральні Аронов Наум, єврей, (це друга єврейська родина, яка жила в селі; перша – лікарі, прізвище встановити не вдалося), батько майбутнього радянського письменника та сценариста Анатолія Рибакова, який народився 14.01.1911 року в Держанівській лікарні, а після війни, написав знамениті свої повісті, як „Кортик” (де він згадує с. Носівку), "Бронзова птиця”, „Діти Арбата” тощо, та виїхали з села у невідомому напрямку. Як потім згадували односельці, дітей Харкуна де-хто до війни бачив в м. Москві.

З цього часу почався занепад села. В 1920 році для революційних потреб були реквізовані церковна позолота з бані та хреста. Церкву стали використовувати як клуб, а потім і як складське приміщення (зберігали зерно). Історія з Держанівською церквою повторилася двічі. У 1942 році, з дозволу Німецького військового командування, церква знову розпочала свою діяльність, але в 1956 році знову була закрита. Ікони та інше начиння церкви було вивезено. Їх доля – невідома. Чистина ікон та начиння була просто так роздана віруючим. Церква вдруге була реставрована лише в 1993 році на кошти віруючих села.

Сама непрацьовита частина мешканців села, так звані „гультяї”, на залишках панського господарства у 1918 році організували „Комбєд” – комітет бідноти, куди більша частина заможних мешканців села вступати не хотіла. Почалося "розкуркулення" "біднотою" більш заможних односельчан (у свою користь) та діяти так звані „совєцькі уповноважені”, які активно впроваджували „продрозверстку” і „продналог”. Як наслідок, в 1933 році, від голоду померла третина села, в основному, працьовиті, фізично здорові чоловіки. При цьому, повмирали не від нестачі їжі (риба в болоті водилася, як ніколи), а від відсутності традиційного вжитку хліба та картоплі. Люди намагалися пекти хліб з лободи та полови, але це не допомогало. Одноосібники-чоловіки вимушені були залишати село в пошуках праці, купували у секретаря сільради довідки та виїжджали у невідомому напрямку, вербувались на „будівництва століття” та освоєння Сахаліну. Більша частина в село до своєї родини не повернулася.

Війна 1941-45 років продовжила спустошення чоловічої половини населення села. Після війни, на голому ентузіазмі вдов, почалося відродження колгоспу. Забулося зло, що поробили односельці один одному під час колективізації. Так сталось, що майже всі „активісти” та "комсомольці" залишались в селі на окупованій території, але ніхто їх німцям не видав. Староста та поліцаї призначались загальними зборами села під німецькою загрозою смертної кари заручників-односельчан. Після війни, староста та майже всі поліцаї, загинули у Сталінських концтаборах.

Розквіт села і, одночасно, його занепад – часи „брєжнєвського” правління. Діти батьків довоєнного покоління виїхали із села хто вчитись, хто працювати у великі міста, а в колгоспі залишали своїх батьків.

Наразі в селі працездатних людей залишилось біля 30 відсотків від загальної чисельності. Всі інші - непрацюючі пенсіонери. Засоби існування на сьогодні – пенсійне забезпечення та приватне господарство.

Вихідці із села:

Рибаков (Аронов) Анатолій Наумович, Радянський письменник, сценарист, лауреат Сталінської премії. Народився 14 січня 1911 року в "местечке Держановка под Черниговом, где его отец управлял винокуренными заводами.” (дані Великої Радянської Енциклопедії, 2-ге видання). У власній автобіографії Анатолій Наумович Рибаков (Аронов) вказує, що народився в м. Чернігові в сім’ї інженера. Соромився видатний письменник свого села, де народився, до самої смерті в 1998 році, чи боявся....

Будлянський Микола Георгійович; Народився 22.12.1953 року. Працює в газеті "Деснянська правда" (м.Чернігів), завідувачем агропромислового відділу (з 1991); заступник секретаря первинної журналістської організації газети "Деснянська правда". Автор поетичного трилисника "Калинові дощі" (1990), поетичної збірки "Стежки і вишні" (1993), збірок нарисів "Линовицький меридіан" (1993), "Мандрівки по вертикалі" (1994), "Над битим шляхом століть" (1995), "Білі халати - колір надії" (1996). Лавреат журналістської премії ім. Василя Блакитного. Член СЖУ (1987). Заслужений журналіст України (1998).

Автор: Віктор Рижик. Зауваження та пропозиції щодо змін в статті прошу надсилати на: kiev313 на netman.ru