Поділи України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Україна має великий історичний досвід, який сягає в глибину сторіч. Завдяки внутрішнім та зовнішнім умовам для її частин завжди були характерні суттєві відмінності, які часом приводили до втрати державної єдності.

Систематизація цих особливих рис, які «розділяли» Україну i ще продовжують існувати, повинна сприяти розробці політики, спрямованої на подолання найбільших розбіжностей заради утримання національного суверенітету та єдності.

[ред.] Історичні поділи

Україна у складі Речі Посполитої в XVI-XVII сторіччях

Плакат 1939 р., який призиває голосувати за входження Захiдної України до складу Української СРСР

Початок нешвидкої десовєтизацiї в Україні, фото 1991 р. На виборах до 2002 р. включно КПУ завжди грала одну з провідних ролей, отримуючи голоси Пiвночи, Сходу та частково Центру України

Загальний погляд на українську iсторiю как суму «незалежних» та «залежних» частин [2]

В … Україні є Росія-як-частина-історії. Частина української історії. Або спільної історії. Нічого незвичайного тут немає. Такі частини історії є в багатьох країнах. В Індії є Англія-як-частина історії, в Балкан – Туреччина, Іспанія є частиною історії різних материків і континентів і цим вона подібна до Англії, навіть у Бразилії є Португалія, частина її історії. Та й в Україні була не лише Росія. Були й Австрія й Австро-Угорщина, Польща та Литва, Угорщина та Румунія як частини історії.

1. Феодальної доби (IХ-ХIII сторіччя)

Характеризується великою кількістю князівств, яки існували під керуванням персони князя, який посідав "престол" у будь-якому значному мicтi. Через те, що система успадкування престолу була занадто важкою (престол отримував старший брат, а не син), питання спадщини фактично задавало напрямок політичного розвитку всім князівствам Русі, об’єднуючи їх навколо сильних персон (Володимир Святий, Святослав, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) та роз’єднуючи при слабкіших.

2. Польсько-литовської доби (XIV-XVII сторіччя)

Характеризується захопленням земель України - Русi неслов’янською Литвою пicля татарської навали, створенням Литовської Русi з давньоукраїнською, як державною, мовою i поступовим переходом земель пiд Польщу (особливо пicля Люблінської унії цих держав у 1569 р., хоча Галичина була захоплена ще в XIV столітті після занепаду Галицько-Волинської держави). Вплив Польщі, як найбільш боєздатної, та найменш постраждалої вiд Реформації, католицької держави Європи на культурне життя України склав передумови для її подальших розділів що до релігії, так i до політичних поглядів українського народу (початок українського католицизму на землях на захiд вiд Києва пicля Берестейської унії 1596 р., утворення гетьманського керування у центрі при підпорядкуванні польському королеві на зразок шляхетсько-васальних відносин Середньовіччя).

3. Польсько-московської доби (XVII-XX сторіччя)

Характеризується розподілом України мiж Польщею та Росією (Андрусiвська угода 1667 р.), яка була викликана неспроможнicтью національної верхівки єдино протистояти замахам сусідніх держав на утворену Богданом Хмельницьким незалежну українську державу (1648-1657 рр.). Загарбниками було впроваджено політику полонізації i русифікації, з яких друга була більш успішною завдяки постійному посиленню Росії пicля часів Петра I. З розподілом Польщі у кiнцi VIII сторіччя лише українські Галичина, Буковина та Закарпаття опинилися за межами Російської імперії - у Австрійській Імперії, з 1867 р. - Австро-Угорська Імперія). Український католицизм в Росiї було скасовано, селянство закріпачено, бiльшicть еліти i усi державні установи зрусифіковано. З іншого боку, повалення Татарського ханства дало можливість українцям прийняти керівну участь в колонізації сучасних півдня i сходу України, хоча тут російська нація посіла перше місце у промислових центрах i завдавала культурний ритм суспільству. Менш асимiляцiйнi процеси було впроваджено на західних землях, особливо католицьку церкву як суто національний осередок було збережено.

4. Радянсько-польської доби (ХХ сторіччя)

Характеризується тряма спробами поновити незалежність України в її етнічних межах, двi з яких стали можливими лише за підтримкою зовнішніх (особливо німецьких) сил i яки завдяки їм же скінчились черговими поділами. Так, Україна часів Михайла Грушевського скористалося послабленням Російської імперії у Першої світової війни i після двох революцій у 1917 р. У результаті Брест-литовського мирного договору (03.03.1918 р.) вона була визнана незалежною від Росії i признана державами Четверного Союзу, але водночас де-факто окупована Німеччиною. Визвольні змагання після поразки Німеччини у Першої світової війни (листопад 1918 р.) i виводу німецьких військ були очолені Cимоном Петлюрою, якому уперше в історії вдалося політично об'єднати українську землю (Злука 22.01.1919 р.). Після тривалої україно - радянської війни (1917 -1921 рр.) i зради польського уряду Ю.Пiлсудського, з яким було укладено союзний договір, Україна була котрий раз поділена мiж Польщею i Росією (по р. Збруч). Відмінно від минулих часів, Буковина була захоплена Румунію, а Закарпаття приєднано до Чехословаччини. Друга спроба поновити державний суверенітет була сприйнята 30.08.1941 р. за умов окупації Німеччиною, коли ОУН самостійно прийняла Акт проголошення Української Держави i обрало уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Але цей раз Німеччина не мала наміру створити хоча б колабораціоністську українську державу i заарештувало новий уряд. У 1941 - 1944 рр. керування Україною здійснювалося через Варшавське генерал-губернаторство (частина Німеччини, в яку входила Заxiдна Україна), німецькі органи на окупованих землях - рейхскомiсарiати Україна, Крим, а також румунські органи влади в Одеському окрузі (Трансністрія, приєднана до Румунії). Короткий час (1939-41 рр.) до нападу Нiмеччени на СРСР i пicля перемоги Радянського Союзу у Другої світової війні усі українські землі були уперше реально об'єднані, хоча тепер у його складі. За часів розпаду СРСР у 1991 р. Україна проголосила у третій i останній раз у ХХ сторіччі державну незалежність (24.08.1991 р.).

[ред.] Географічні поділи

Внаслідок політичних розподілів багато українців залишало у будь-який час свою батьківщину i рушало за кордон в пошуках волi та добробуту.

Станом на 2004 р. за межами України мешкає вiд 10 до 15 млн. українцiв, тобто бiля третини нацiї.

[ред.] Соціально-економічні поділи

Лідерами за середнiм рівнем оплати праці у 2005 роцi стали за даними Міністерства економіки м. Київ (1313,9 грн.), Донецька (961,6 грн.), Дніпропетровська (913,3 грн.) та Запорізька (860,3 грн.) області, аутсайдерами – Тернопільська (553,5 грн.), Хмельницька (583,8 грн.), Волинська (590,7 грн.) та Вінницька (597,4 грн.), тобто промислові центри перевищують по цьому показнику захiд країні у 50-100%.

Слід зазначити, що 32,3% усіх працюючих по країні мають заробітну плату нижчу за законодавчо встановлений прожитковий мінімум (453 гривень). У 20 регіонах ця частка перевищує середній показник по Україні. Найбільша кількість працівників, яким виплачується заробітна плата нижче законодавчо встановленого прожиткового мінімуму спостерігається у Чернігівській, Тернопільській та Хмельницькій областях, питома вага їх становить відповідно 44,37%, 46,7% та 46,2% від загальної кількості працюючих у відповідному регіоні.

[ред.] Релiгiйнi поділи

Кількість релігійних громад в Українi, 2004 р. (дані Державного департаменту у справах релігій [1])

Згідно опитування Українського Центру економічних и політичних досліджень iм. О. Разумкова, проведеного в 2000 р., більшість опитуваних (66%) відносить себе до православ’я, причому третина (21,8%) з них визнає себе вірними УПЦ-КП, який посідає тим самим перше місце серед українських церков за чисельністю віруючих.

УПЦ-КП и УАПЦ є добре представленими у центрі i на заході України, але мають дуже слабкий вплив на переважно російськомовні схід i південь. Обидві церкви, хоча i вважають себе українськими автокефальними церквами, мають певні труднощі у своєму визнанні Всесвітнім Константинопольським чи Московським патріархатами.

УПЦ (МП) посідає перше місце серед церков за чисельністю громад (понад 11.000), що більше, ніж УПЦ-КП, УАПЦ i УГКЦ разом взятих (близько 8.000). Вона представлена дуже добре у майже усіх регіонах України, крім Галичини. Хоча це окрема церква, вона знаходиться у церковному спілкуванні з Російською православною церквою (тобто не автокефальна у повному сенсi), тому не вважається часткою суспільства за національну.

Греко-католицька церква (УГКЦ i Закарпатська митрополія) має яскраво виражену географічну обмеженість – 97% її парафій (понад 3.000) зосереджено в Галичині i Закарпатті, хоча осередок УГКЦ згідно правил Ватикану було перенесено до Києва як столиці України. Головне завдання цієї церкви – проголошення власного патріархату (усі передумови вже виконані), та розбудова громад у центрі та на сході держави по-перше за рахунок українців галицького походження, по-друге – православних віруючих, котрі бажають утворення справжньо українського патріархату, належно визнаного у всьому світi.

Особливе питання для України – це громади протестантів, до яких відносять як відверто харизматичні церкви, так i велику масу євангельських (баптистських) церков. Щодо кількості громад, то вона сягає понад 8.000 i по більшості областей держави становить до 50% всіх церковних організацій. Для вірних цих церков характерна дуалістичність релігійних поглядів, тобто фактична причетність до двох віросповідань (православ’я i протестантизму).

Віросповідання в Українi

1. Православ'я - 66%
   1. Без визначення патріархату (може частково протестанти) - 38,9%
   2. УПЦ-КП - 21,8%
   3. УПЦ (МП) - 16,4%
   4. УАПЦ - 3%
2. Католицизм - 13%
   1. Греко-католицька церква - 12,3%
   2. Римо-католицька церква - 0,7%
3. Іслам - 0,8%
4. Іудаїзм - 0,4%
5. Невіруючі та не визначились (може частково протестанти) - 18,8%

У питанні пріоритетів зовнішньополітичної діяльності України віруючі громадяни виступають за прозахідний напрямок: відносини з державами ЄС вважать пріоритетними 31,5% віруючих i лише 22,9% невіруючих. I навпаки, відносини з Рoсією вважать пріоритетними 29,2% невіруючих проти 23,8% віруючих (данi опитування Центру iм. О. Разумкова).

[ред.] Національні поділи

Національний склад населення України (Данi перепису населення 2001 р.)

Частка українців по областях України (Данi перепису населення 2001 р.)

Згідно перепису населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,732,079 чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації - українців. Вони становлять 77,8% усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу дiаспору мають росіяни - 17,3% всього населення країни. В Українi проживає також значна чисельність нацiй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Крім цих національностей, в Українi проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

Українці за чисельністю переважають в усіх областях республіки (за винятком Автономної Республіки Крим, де майже дві третини населення становлять росіяни, а частка українців не перевищує 25%). Понад 90% всього населення становлять українці у Захiдної та Центральної Українi (крiм Чернiвецкої i Закарпатської областей). Це найбільший регіон компактного проживання українців. Другий регіон, де частка українців складає від 75 до 80%, формують смежнi области Схiдної та Пiвденої України. Частка українців снижується до 60% лише у двух областях Донбасу (тут мешкає третина усiх росiян України) та Одеської областi.

Регіоном найбільш компактного розселення росіян, крім Автономної Республіки Крим, є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Одеська і Харківська області. Тут частка росіян становить від 18% в Дніпропетровській до майже 39% в Луганській областях.

Розселення росiян в Українi, 2006 рік

Серед населення інших національностей слід виділити поляків, які в Житомирській області становлять близько 4% її населення, у Хмельницькій - 2%, у Львівській - 1%. Білоруси становлять понад 2% населення Криму, близько 1% - населення Рівненської та Луганської областей. На молдаван припадає значна частина жителів Кіровоградської (0,7%) , Миколаївської (0,9%) та Чернівецької областей (7,3%). Угорці зосереджені в основному в Закарпатській (12,1%), а румуни - в Чернівецькій областях (12,5).

[ред.] Мовні поділи

Станом на 2006 р. державною мовою є українська. Згiдно перепису населення 2001 року її вважють за рідну 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Мiж тим, 29,6% населення визначили за рідну російську мову. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська - на півдні та сході, де існування української обмежено лише державними установами.

Сучаснi говори української мови

Мовна межа проходить географічно по Сумській, Полтавській, Кіровоградської, Миколаївській i Одеській областях, населення яких вживає в повсякденних умовах так званий суржик. На схід від цієї межі вживається фактично російська мова з дуже слабким українським акцентом чи без нього. Досить окремо стоїть Крим, який характеризується дуже фобiйним ставленням до будь-якого вживання державної мови. На заході України вдалося зберегти якiсне вживання української в усіх соціальних прошарках та iнстiтуциях. Помітні вiдмiнности спостерігаються в Карпатах, які багаті місцевими діалектами.

Етнолiнгвiстичнi дослідження показують, що у більшості населення України відсутня культурно-мовна ідентичність, що проявляється у одноразової орiентацiї на взаємовиключні, несумисні цінності. Так, станом на 2002 р., українську як мову, якій надається перевага у спілкуванні (на відміну вiд української як рідної мови) було визначено лише 43,9% населення держави (данi Києво-Могилянської академії). Найбільші розбіжності мiж цiма двома поняттями спостерігаються на сході, півдні та в Києві, де за рідну українську мову вважать вiд 40 до 60%, але надають їй перевагу як мові спілкування лише 10-25%. Така ситуація пов’язана передусім з суперечністю мiж сучасною cамоiдентификацiєю громадян України та низкою iдентификацiй, які легітимізовані суспільством (тобто українська виграє як мова успіху у суспільної свідомості, але не підкріпляється мовною практикою інерційного населення, яке не вважає її вживання за необхідну рису українця).

Вивчення географії i діалектів української мови дозволяють зробити висновок, що сучасна мова знаходиться на етапі свого становлення як національної, а не регіональної. Дві найбільш сильні риси мовної політиці:

1. Поширення викладання української в навчальних закладах, що спрямовано на створення покоління з орiентацiєю на національну культуру (доля україномовних шкiл зросла з 47,4% у 1989 р. до 74,9% у 2004 р., данi Міністерства освіти і науки України)
2. Різкий розвиток мови за рахунок новостворених слів (летовище) або частково українізованих слів західноєвропейського походження (наживо, хода, гелiкоптер).

[ред.] Політичні поділи

Результати перевиборів 26 грудня 2004 р.: полiтичний роздiл України

Політичні партії України мають значні розходження щодо основних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики. Але їм бракує загальнонаціональних, надконфесійних ідей, тому їх схожість погягає у пропагандi речей, якi завжди роз'єднували країну (перед усіма - вживання мови, що базується на традиціях регіонів походження керівних осіб партій, та питання зовнішньополітичного розвитку, об'єктивний аналіз яких ще не було запропоновано суспільству). Програмні установи та/чи дії партій також часто виражають комерційні інтереси їх керівництва та основних організацій, якi забезпечують фінансування.

Поділена Україна часів Помаранчевої революції, жовтень-грудень 2004 р. (Майдан незалежностi у Києвi та мicка рада Донецьку

* відмовилась згідно з Універсалом національної єдності, підписаним 3 серпня 2006

[ред.] Політика щодо подолання подiлiв

Живий ланцюг 21 сiчня 1990 р., коли майже три мільйони людей взялися за руки, з’єднавши Львів, Київ та Донбас у день 71-рiччя Злуки УНР i ЗУНР

Тема єдності українців завжди посідала одно з найважливіших місць у національному мистецтві. Великі політичні діячі i літературні творці, серед яких Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Iван Франко, Михайло Грушевський, Олександр Довженко, Василь Стус, закликали до подолання будь-яких нерозумінь у українському середовищі i його гармонійного, односпрямованого розвитку.

Встане славна мати-Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяна-річки

Одна нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували,

Чужі між собою,

Згорне мати до себе всі діти

Теплою рукою.

Єднаймося, братаймося

В товариство чесне,

Най братерством, щирими трудами

Вкраїна вокресне!

I.Франко

Дослідження Українського центру політичного менеджменту показують, що українці досить єдино відносять до об'єднувальних чинникiв нацiї явлення традиційно-побутової культури (що зараз має назву народного мистецтва), общнiсть території, віросповідання, національної символіки (тобто відсутня мова як характерний фактор).

З іншого боку, українські росіяни вважать, що їх з’єднуючими факторами є мова, література, мистецтво, особливі риci характеру (відсутня єдина територія як характерний фактор).

Історичні поділи icнyють лише в пам’яті людей, тому держава може позбавити суспільство комплексів «меншого брату» та «homo sovieticus», досліджуючи и популяризуючи найбільш самостійних, активних, незалежних діячів чи установи, їх творчі та політичні ідеї, стосунки з іншими державами чи успішну працю за кордоном, а також в загалом часи i їх обставини, коли нація максимально з’єднувалась. Приклади: національно спрямована діяльність та твори Тараса Шевченко, визвольна боротьба i з’єднання держави під Богданом Хмельницьким, утворення незалежної України пiд проводом Михайла Грушевського у 1917 р. та iн. Дослідження таких постатей як Iван Мазепа, Симон Петлюра, Cтепан Бандера треба проводити об’єктивно i показувати їх суперечливу сутність, яка була спричинена тогочасними зовнішніми поділами України.

Географічні поділи можуть бути подоланими з допомогою розвитку сучасних інформаційних засобів i організації діаспор, яки включать відокремлені частини українців в єдине суспільне життя.

Соціально-економічні поділи можуть бути вирішені через розвиток системи бюджетних відносин між Києвом та областями, за допомогою якої буде забезпечено однакові умови життя та ведіння бізнесу у всій Україні. Можливості цієї системи не безмежні; схiднi промислові області (потенційні донори) завжди будуть прагнути до більших політичних прав, а отже, вирішення проблеми соціально-економічні розподілів неможливе без утворення рівних культурно-релігійних умов у всій державі.

Релiгiйнi поділи можуть бути частково вирішені лише за умов надання одночасно Ватиканом та Константинополем автокефалії греко-католикам та православним, утворення єдиної православної української церкви, налагодження постійного спілкування i узгодженої політиці між ними, підвищення рівня толерантності обох громад друг до друга. В найкращому випадку Україну очікує приклад Німеччини, де також присутні два географічних релігійних центра – католики на півдні та протестанти на півночі та сході (лютерани), але немає ніяких протистоянь як на державному, так i на побутовому рiвнi, велика частка змішаних шлюбів, а в одних i тих храмах проводяться богослужіння різних церков.

Мовні поділи можуть бути вирішені з впровадженням більш поступової мовної політики держави щодо системи освіти, культури, ЗМI, яки формують суспільне інформаційне поле в усіх областях країни пропорційно до національної структури. В русифікованих регіонах потрібно утворення по-перше єдиного з українськими культурного, а вже потім мовного простору. Культурні потреби національних меншин можуть бути забезпечені через систему шкіл меншин та культурно-мовних центрів, фінансованих паритетно Україною та МЗС іноземних держав. На крупних підприємствах можливо також впровадити корпоративні кодекси, яки передбачають спілкування на української мові.

Політичні поділи сучасної держави базуються на iснуючих культурних, релігійних та мовних протиріччях, тому держава та елiти мають докласти зусиль до прийняття переважною бiльшiстю населення низки загальнонаціональних iдей. Головнi розхождення мiж партiями мають змiститися до питання мiри втручання держави у ринковi та соцiальнi вiдносини. Зовнішньополітичні цілі можуть стати темою аналітичних досліджень та відвертої суспільної дискусії, на що може знадобитися 2-4 роки.

27 липня 2006 р. у Секретаріаті Президента відбувся Загальнонаціональний круглий стіл, на якому було розглянуто питання підготовки Універсалу національної єдності (запропонований Президентом України для подолання полiтичних розбіжностей між партіями Верховної Ради). 3 серпня 2006 р. Універсал національної єдності був підписаний всіма політичними силами, крім БЮТ, а КПУ - із застереженнями.

[ред.] Посилання

• Національний інтерес - цiлi i завдання держави у зовнішньої політиці
• Національна ідентичність, Нація - політичне поняття нації