Суверенітет
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Суверенітет —— виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше - на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет почасти тлумачиться як «повна незалежність»).
Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.
Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (т.зв. народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.
Зміст |
[ред.] Суверенітет України
[ред.] Козацька доба історії України
Українська козацька держава 17-18 вв., що існувала вже за часів, коли доктрина Суверенітету була відома (сформульована у Франції у 16 ст. Ж. Боденом), користувалася лише частковим Суверенітетом. Нові держави в 19 — 20 ст. здобули Суверенітет, посилаючися на право самовизначення.
[ред.] Період Української Народної Республіки
Українська Центральна Рада, діючи суверенно, проголосила III Універсалом Українську Народну Республіку (20 листопада 1917), а згодом IV Універсалом 22 січня 1918 р. її повний суверенітет. («Однині УНР стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу»). Згідно з цим повнота суверенної влади мала належати українському народові. Односторонньо проголошений Суверенітет створив для української держави правоздатність вступати в міжнародні взаємини, внаслідок яких Суверенітет України був визнаний рядом іноземних держав: Центральними державами під час Берестейського миру, Радянською Росією (гол. акт визнання в Берестейському договорі 3 березня 1918 та в російсько-українській угоді про перемир'я 12 червня 1918), а згодом Польщею у Варшавському договорі.
[ред.] Радянська Україна
Також державні органи УРСР посилалися на суверенітет, починаючи з Декларації прав народів Росії 15 листопада 1917 р., що проголошувала «рівність і суверенність народів Росії» та їх право на самовизначення, аж до т. зв. союзного договору між УРСР і РСФСР 28 грудня 1920. Договори УРСР з Польщею, балтійськими країнами та іншими у 1920 — 1922 рр. виходять з цього ж принципу. Насправді, УРСР користувалася лише номінальним суверенітетом, знаходячись під контролем Радянської Росії і функційним знаряддям її політики. З формального боку вона продовжувала окреме існування як держава і суверенна фікція: повнота влади була в руках іноземної надрядної держави (РСФСР) та її керівної сили —— російської комуністичної партії.
Декларація і договір про утворення СРСР далі підкреслюють суверенність союзних республік, проте він є ще більшою фікцією, як це було до 1923; зміст прерогатив влади, які залишилися у віданні республік, мінімальний, а всі зовнішньо-політичні справи, які робили УРСР хоч частково суб'єктом міжнародного права, перебрав СРСР. Єдиним атрибутом республік, що міг би теоретично підтримувати тезу про потенційність суверенітету, є право сецесії, зафіксоване у всіх пізніших конституційних актах СРСР і республік. Радянські правники підтверджують наявність суверенності республік ще такими доказами: їх «добровільний» вхід до СРСР та неможливість змінити територію республіки без її згоди, а з 1 лютого 1944 частково відновлені зовнішньополітичні компетенції: право укладати міжнародні угоди та обмінюватися дипломатичними й консульськими представниками з іншими державами вважається радянською доктриною найважливішими суверенними правами УРСР. Внаслідок конституційних змін, що відбулися наприкінці існування СРСР, республіки, а зокрема УРСР і Білоруська РСР, набули часткову міжнародно-правну підметність, але не суверенітет, бо СРСР і далі встановлював загальний порядок у взаємовідносинах союзних республік з іншими державами.
Факт членства УРСР та Білоруської РСР, поряд з СРСР, в ООН та інших міжнародних організаціях, які в принципі кваліфікують їх як суверенні держави, змушував декого визнавати за УРСР статус квазі- або відносно суверенної держави. Український міжнародний правник Р. Якемчук твердить, що суверенність УРСР виявлялася більше назовні (зовнішньоправний С.), ніж у самому СРСР. Більшість українських і неукраїнських правників вважають, що деякі формальні атрибути суверенітету УРСР надавали їй міжнародноправну підметність (Б. Галайчук, В. Маркусь, В. Голубничий, П. де-Вішер, Ч. Фенвік, Дж. Кунц, А. фон Федросс). Хартія ООН вносить у міжнар. взаємини принцип суверенної рівности держав-членів (артикул 1, параграф 2), який є швидше моральноправною максимою, ніж нормою позитивного права.
Радянська доктрина суверенітету складна й діалектична. Назовні державний суверенітет уважається твердим і непорушним принципом міжнародних взаємин і включає невтручання у внутрішні справи, рівність, територіальну непорушність і т.д. СРСР та країн радянського блоку. З іншого боку, антиколоніалізм і національно-визвольні рухи інтерпретуються як вияв т.зв. народного суверенітету. Обмеження державних прероґатив союзних республік радянські автори тлумачили як спільне здійснення суверенітету прав Союзом і республіками. Тут суверенітет виступає як «єдине ціле», а єдність обох суверенітетів (Союзу і республік) випливає з політичної, економічної та ідеологічної природи радянської держави, і тому між ними не може бути суперечностей. Теорія «єдности суверенітетів» замінила обстоювану до того доктрину «подвійного суверенітету». У стосунку до інших соціалістичних держав, членів радянського блоку, СРСР сформулював модифіковану версію «єдности суверенітетів», а саме — солідарності і взаємодопомоги у здійснюванні суверенітету прав супроти зовнішніх держав. Сам же СРСР залишав собі право втручання у справи країн блоку, якщо засадничі спільні інтереси партнерів постануть перед загрозою. Це т. зв. доктрина обмеженого суверенітету, висловлена Л. Брежнєвим після 1968, яка леґалізувала радянську інтервенцію в Чехословаччині.
Таким чином, суверенітет став в СРСР відносним поняттям, що політично використовувалося.
[ред.] Україна незалежна
Юридичне оформлення суверенітету України проходило у декілька етапів:
- 16 липня 1990 року Верховною радою УРСР було прийнято Декларацію "Про державний суверенітет України";
- 24 серпня 1991 року Верховною радою УРСР було проголошено "Акт проголошення незалежності України";
- 1 грудня 1991 року було проведено референдум, що затвердив акт від 24 серпня 1991 р.;
Потім почався період визнання незалежності іншими державами:
- спочатку — Польщею (2 грудня 1991 р.);
- практично одночасно — Канадою (2 грудня 1991 р.), яка ще у вересні 1991-го підписала "Декларацію про відносини між Україною та Канадою" — документ, який, суттєво вплинув на позицію інших західних політиків і дипломатів;
Кінцеве юридичне оформлення питань суверенітету в Україні здіснено в Коституції України (включно з визначенням, хто є джерелом влади, тобто "носієм суверенітету" - стаття 5 Конституції).
[ред.] Джерела інформації
Це незавершена стаття з політики. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |