Сатана

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Сатана — диявол, себто ворог, спокусник, злий дух, уособлення зла, головний супротивник Господа. Незважаючи на твердження християнських богословів, безпосередніх згадок у Біблії про Сатану немає. Персонажі найбільш близькі за суттю до диявола згадуються тричі: у книзі Буття — змій-спокусник із забороненим плодом, у Новому Завіті - Князь світу цього, у Апокаліпсисі Іоанна Богослова — дракон, що буде скинутий з небес.

Цілісна концепція Сатани та пекла в основному (протягом Середньовіччя, особливо раннього, вона неодноразово уточнювалась і доповнювалась) була вироблена на Вселенському соборі в Нікеї у 325 р. Згідно з нею Сатана (він же Люцифер, що в перекладі означає "ранкова зоря" або "світлоносний" ) був найвидатнішим архангелом в оточенні Господа, але впавши в гординю оголосив себе рівним Богові, за що був скинутий з небес на землю. На землі його функції полягають у спокушанні людей та схилянні їх до гріхів, внаслідок чого їхні душі після тілесної смерті позбавляються вічного блаженства в раю і потрапляють на вічні муки до пекла. Слугами сатани є демони — ангели, яких він спокусив, і які були скинуті з небес разом з ним.

Глобальна концепція існування Сатани і Бога в світлі всемогутності і всезнання останнього, є доволі хиткою — між ними нібито існує суперництво за людські душі, які необхідно завоювати до кінця світу, який настане з другим пришестям Ісуса Христа. У пізніші часи ця концепція, як і концепція пекла з фізичним вогнем, викликала значні теологічні суперечки, однак у раннє Середньовіччя вона допомогла християнству швидко завоювати язичницькі племена Європи. Причиною цього була не лише наявнісь злих богів - аналогів Сатани у язичницьких пантеонах, і наявність пекла, як засобу залякування ( хоча у ранньому Середньовіччі, на відміну від пізнього, головний акцент робився на пекло, а не на рай), а в психології варварських племен Європи: усе населення, незважаючи на своє основне заняття (землеробство, скотарство), було воїнами із відповідним світоглядом і зневагою до слабкості, що унеможливлювало визнання гріховності людини через власну слабкість і зумовлювало необхідність існування злої сили, яка була б відповідальною за існування гріха. Сатана, який ідеально підходив на цю роль, дуже швидко злився у свідомості людей раннього Середньовіччя із знайомими їм духами і демонами язичницьких часів.

У слов. мовах приблизний відповідник Сатани - «чорт».

Найбільше С. любить спокушати побожних подвижників: «Києво-Печерський Патерик» описує такі спокуси ченців; навіть Теодосієеі Печерському († 1074) з'являвся С., «як пес черен». Однак він не надто могутній і боїться хреста, свяченої води та заклять.

Середньовічні переклади й оригінальні укр. твори зберегли оп. про активність С. і злих духів, які «людьми обладають і в них уселяють і гонять їх і ... мордують». Апокрифи, згадуючи про С., виявляють дуалістичні погляди, які через Болгарію (богомильство) дісталися до Києва. Так, у Початковому літописі (1071) є твердження волхвів про те, що «диявол створив людину, а Бог у неї вклав душу, тому по смерті людини тіло йде у землю, а душа до Бога», у Требнику є моління від злих духів, і у чині Хрищення вимагається відректися від С. і прилучитися до Христа. С. також часто зображувано у рел. малярстві, найбільше в картинах Страшного Суду, де чорти знущаються над грішниками.