Бердичів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Бердичів (польською Berdyczów) — місто обласного підпорядкування, центр району Житомирської області.

Бердичів
Основні дані
Регіон:	Житомирська область
Район/міськрада:	Бердичівська міська рада
Засноване/перша згадка:	1430
Статус міста	з року
Населення	86 200 (2003 р.)
Площа:	км²
Поштові індекси:	13300
Телефонний код:	+380-4143
Географічні координати:	49°54' пн.ш. 28°34' сх.д.
Водойма	{{{водойма}}}
День міста
Відстань
Найближча залізнична станція:	{{{станція}}}
До обл.центру:  - фізична:  - залізницею:  - автошляхами:	— км  км  км
До Києва:  - фізична:  - залізницею:  - автошляхами:	— км  км  км
Міська влада
Веб-сторінка:	http://berdychiv.osp-ua.info/index.php
Міський голова:	Мазур В. К.

Зміст 1 Географічне розташування та транспортне значення 2 З історії санктуарію 3 Видатні постаті 4 З історії міста 5 Дивись також

[ред.] Географічне розташування та транспортне значення

Розташоване на березі річки Гнилоп'яті, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира. Значний залізничний вузол, де сходяться магістралі Петербург-Одеса та Козятин-Шепетівка. Від Бердичева відходять автомобільні шляхи на Житомир, Вінницю, Любар, Хмільник, Білу Церкву.
Візитка міста Бердичева
Місто: Бердичів
Область: Житомирська
Територія, кв. км: 35,33 кв. км
Кількість наявного населення на 01.01.2003 року, тис.чол.: 86,2 тис.чол.
Дата заснування міста: 1546 р.
Дата святкування Дня міста: остання неділя серпня
Телефонний код міста: +(38) 04143
Поштова адреса міської ради: вулиця, номер будинку: Площа Жовтнева, 1
індекс: 13300
Телефонна довідкова служба міста: (04143) 4-01-39, 09

У центрі України, в південній частині Житомирської області, на мальовничому березі річки Гнилоп'ять стоїть українське місто Бердичів. Територія, на якій розташоване місто, була заселена ще у II тисячолітті до н.е. На ній виявлено залишки населення періоду бронзи та двох поселень черняхівської культури. Історія Бердичева сягає початку ХV ст., коли великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Калинину, підданий якого Бердич заснував тут хутір, що згодом почали називати Бердичевом.

Деякі дослідники історії міста вважають, що його назва походить від слов'янського слова бердо - урвище. Інші - від слова берда - так називали бойову сокиру у слов'ян. Тому на гербі сучасного Бердичева зображено бойову сокиру - бердиш - та жезл бога торгівлі Меркурія, що символізує минуле міста як одного з основних центрів торгівлі. Після входження Правобережної України під протекторат Росії, Бердичів в кінці ХVІІІ ст. увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У той час у місті була розвинута промисловість: діяли 2 шовкові фабрики, шкіряний завод, цегельня, пивоварня, млини. Широкого розвитку набули ремесла. Починаючи з II половини ХVІІІ ст., у Бердичеві інтенсивно розвивається торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування міста на перехресті шляхів із Західної Європи до Росії й надане у 1765 р. право щороку проводити 10 ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Прусії, Туреччини, Австрії, Києва, Чернігова і Москви. Річний обіг ярмарок, що проводились у Бердичеві, перевищував 20 млн. крб. золотом.

З 1937 року Бердичів стає районним центром Житомирської області. Це місто обласного підпорядкування, значний промисловий і культурний центр Житомирщини. Територія міста умовно розбита на 7 мікрорайонів, в яких крім українців, проживають росіяни, білоруси, поляки, євреї та представники інших національностей.

На території міста розташовано 28 підприємства. Галузева структура промисловості представлена підприємствами харчової і легкої промисловості, з виробництва готового одягу і рукавичних виробів, з виробництва шкіряного взуття, оброблення деревини та виробництва виробів з деревини, машинобудування та металообробки, комбікормової та поліграфічної промисловості.

Ними випускаються хімічне устаткування та запасні частини до нього, металорізальні верстати та забійні двигуни для нафтовидобувної промисловості, напівпричепи до вантажних та причепи до легкових автомобілів, меблі, паркет, взуття, швейні вироби, солод ячмінний та житній, хлібобулочні вироби, пиво, морозиво, продукція з незбираного молока, масло тваринне, безалкогольні напої, кондитерські вироби, комбікорми, образотворча продукція, тощо.

Провідними підприємствами є ВАТ завод "Прогрес", ВАТ фірма "Беверс", ВАТ "Фабрика одежі", СП "РІФ-1", ТОВ "Солодова компанія", ВАТ "Бердичівський пивоварний завод".

В місті функціонують більше 500 підприємств торгівлі, громадського харчування, підприємств сфери побутових послуг, з них майже всі засновані приватними підприємцями. До послуг населення 25 перукарень, 7 підприємств з пошиття і ремонту одягу, 7 - з ремонту складної побутової техніки, 2 лазні, 12 автозаправних станцій. Збережена мережа аптек, які знаходяться як в комунальній, так і в приватній власності. Всього нараховується 11 аптек із розгалуженою сіткою аптечних пунктів. Окрім цього в місті функціонує лікувально-діагностичний центр, 6 приватних стоматологічних кабінетів.

Більше 7000 чоловік займаються індивідуальною підприємницькою діяльністю. У місті діють філії 13 банків.

Місто Бердичів - важливий залізничний вузол, де перетинаються залізничні магістралі Москва - Ковель, Москва - Ужгород, Санкт - Петербург - Одеса, Київ - Львів, Одеса - Ковель, Сімферополь - Варшава, Харків - Варшава, Дніпропетровськ - Варшава. Через Бердичів проходять автошляхи Мінськ - Житомир - Ізмаїл та Біла Церква - Кременець, автошляхи на Любар, Хмільник, Житомир.

Жителі міста мають можливість навчатись у вищих закладах освіти І - ІІ рівня акредитації: політехнічному коледжі, педагогічному та медичному училищах. Середні профтехучилища здійснюють підготовку працівників для різних галузей народного господарства.

У 15 загальноосвітніх школах навчається майже 13 тисяч учнів, з них 800 - навчається в гуманітарній гімназії №2 та 1063 - в школі-гімназії-ліцеї №4. В 13 дитячих дошкільних закладах освіти та в 3-х навчально-виховних комплексах виховується біля 2,5 тис. дітей.

У місті відкриті 2 дитячі школи мистецтв: музична та художня; централізована бібліотечна система (41 бібліотека) нараховує 251 тис. примірників і брошур. Запрошують своїх відвідувачів музей історії м. Бердичева та музей бойової слави 117 гвардійської Бердичівської мотострілецької ордена Б. Хмельницького ІІ ступеня дивізії, міський парк культури та відпочинку ім. Т.Г.Шевченка.

У Бердичеві розвинута мережа закладів, які займаються розвитком спортивно-масової та фізично-оздоровчої роботи. В місті є 2 стадіони, критий плавальний басейн, дитяча юнацько-спортивна школа та дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки. Загалом в місті культивується 18 видів спорту. Щорічно проводяться Міжнародні змагання з стрибків у висоту на приз В.О.Лонського, які включено до офіційного календаря Міжнародної федерації легкої атлетики, а також Міжнародні змагання з боксу серед юніорів на приз Володимира Кличка.

Традиційним стало проведення Днів польської культури, розпочаті Дні єврейської та російської культур. проведення бізнес-зустрічей.

25 архітектурних пам'яток виразно свідчать про велику історичну спадщину міста. Унікальні пам'ятники ХV-ХVІІІ ст. представлені у Бердичівському історично-культурному заповіднику.

Архітектурний комплекс включає стіни фортеці з вежами, прибрамний корпус та костьол. У 1627 році Київський воєвода Януш Тишкевич заснував кляштор і у 1630 році подарував замок католицькому ордену Босих Кармелітів. У 1998 році в костьолі створено Санктуарій Божої Матері Бердичівської, яка була освячена і коронована Папою Римським Іоанном Павлом II.

Ще одна пам'ятка архітектури - костьол Святої Варвари, який було споруджено у 1759-1781 роках. 14 березня 1860 р. в костьолі, який діє і в наш час, вінчався із графинею Евеліною Ганською великий французький письменник Оноре де Бальзак.

---

[ред.] З історії санктуарію

Януш Тишкевич, воєвода і генеральний староста київського краю, заснував монастир Кармелітів Босих, як обітницю за звільнення з татарського полону." Генеральна Рада у Римі 5 грудня 1628 р. прийняла та затвердила це заснування, визначаючи його як місіонерську семінарію ортодоксальної Церкви. По узгодженню всіх умов і отриманню необхідних дозволів, Януш Тишкевич 19 липня 1630 р. зробив запис у Люблінському Трибуналі, згідно з яким свій замок та земельну ділянку у Бердичеві він віддав під костел та монастир Кармелітів Босих. На утримання монастиря та його ченців він одписав також село Скраглівку та прибуток від своїх маєтків у сумі 1800 злотих щорічно. Заснування затвердив Богуслав Бокса Радошевський, єпископ Київський, у Чуднові, 10 листопада 1630 року.

2 березня 1634 р. єпископ Київський Андрій Шолдрський освятив наріжний камінь під будову нижнього костелу в ім'я Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, Св. Михаїла Архангела, Св. Івана Хрестителя та Св. Івана Євангеліста. В урочистості брав участь засновник монастиря Януш Тишкевич з дружиною Ядвігою Белжецькою, Галицькою кастеляншею, та з численною родиною.

Будівництво тривало вісім років. Урочисте відкриття монастиря та освячення нижнього костелу відбулось 22 липня 1642 р. На цій урочистості засновник склав жертовний дар для нового костелу — ікону Пресвятої Діви Марії, здавна відому у родині Тишкевичів своєю благодаттю. Ікона та, оточена великою шаною серед місцевого населення, засяяла новими милостями.

До числа перших босих кармелітів, які прибули до Бердичева, належали отець Євстахій в ім'я Вознесіння, отець Ангел в ім'я Св. Варфоломія, отець Домінік Харбітський в ім'я Хреста, отець Маріан в ім'я Ангелів, отець Ілія в ім'я Найсвятішого Таїнства і отець Рафаїл в ім'я Св. Терези як настоятель монастиря.

У 1648 році, у зв'язку з кривавою революцією в Україні, кармеліти, залишаючи Бердичів, вивезли до Львова образ Матері Божої. Протягом 73 років ікона перебувала у монастирі сестер кармеліток босих, аж до року 1721.

У 1663 р. ченці Повернулися до Бердичева. Коли вони відбудували понищений монастир, у 1684 р. їх було вигнано силою спадкоємцями Януша Тишкевича. І лише декретом 1717 р. Люблінського Трибуналу було наказано власникам Бердичева віддати ченцям відібрану власність та відшкодувати завдані збитки. У той же період часу кармеліти знову відбудували монастир та повернули до Бердичева чудодійний образ Матері Божої. Відбудовою монастиря керував архітектор Григорій Тарнавський (помер 25 березня 1737 р. та був похований у склепі костелу).

Вже 10 вересня 1734 р. Дефініторій Провінції, засідаючи у Загорі, вирішив підвищити Бердичівський вікаріат, прирівнявши його до пріорату та вибравши першим ігуменом отця Людвіга в ім'я Ісуса (Ян Торошович). На той час чернецька спільнота налічувала семеро отців та кількох братів. У 1739 р., коли настоятелем був отець Фердинанд в ім'я Святого Духа (Отто ван Ховербек), кармеліти, на пожертвування меценатів та власні заощадження, розпочали будівництво верхнього храму на підвалинах нижнього костелу за кресленнями архітектора Яна де Вітте та під його керівництвом. Простора барочна святиня, яка поєднувала форми базилікального та хрещатого храмів і завершувалась на перехресті центральної нави та трансепту куполом на високому барабані, була освячена на святкування Святої Трійці у 1754 р. єпископом Київським Каєтаном Солтиком.

У XVIII та XIX сторіччях Бердичівський монастир став осередком не тільки релігійного життя та культу Марії в Україні, але також і осередком культури та доброчинності. Використовуючи свою друкарню та школи, він здобув великі заслуги у процесі поширення освіти. Монастирська діяльність не подобалась владолюбній Росії. У 1866 р. царським урядом, що окупував Польщу, монастир було скасовано. Офіційною причиною скасування стало вбивство з-за рогу ігумена монастиря отця Салетія в ім'я Св. Петра Ноласко Мартусевича, що сталося у 1864 р. Монастир зайняв київський генерал-губернатор. Приміщення використовувались різними урядовими установами. Адміністратором святині залишився отець Адріан Камінський (до самої смерті у 1872 р.). Після нього Житомирська консисторія затвердила адміністратором парафії останнього кармеліта отця Бартоломея в ім'я благословенного Владислава з Гельньова (Матвія Бридицького), який був охоронцем святині також до кінця своїх днів (помер у 1887 р). Після нього у постмонастирській парафії був пастирем отець канонік Рурський. Надалі, від 28 жовтня 1908 р., парафією керував отець-камергер Діонісій Бончковський. За час керування він виконав реставрацію костелу та викупив у влади фортечні мури. Останнім парафіяльним настоятелем від дієцезії був священик Антоній Грущинський (у роках 1909-1914). За час свого керівництва він продовжував реставрацію інтер'єру костелу.

У 1917 р. отці-єзуїти прийняли монастир та костел у Бердичеві у користування, виконавши необхідні ремонтні роботи.

16 червня 1918 р. кармеліти босі знову повернули право власності на свій монастир. Вони керували парафією та були охоронцями санктуарію до 1926 р., в тяжких післяреволюційних умовах. Після смерті останнього кармеліта отця Терезія Болеслава Штобрина, комуністична влада Росії взяла монастир у державну власність. У верхнім костелі було створено музей, а у нижнім - атеїстичний кінотеатр. У 1941 р., безпосередньо перед німецькою навалою на Радянський Союз в монастирі виникла пожежа. Вірогідно, в її полум'ї загинула чудотворна ікона.

Протягом 1970-1980 рр. адміністративна влада Бердичева під наглядом реставраторів пам'яток архітектури з Києва забезпечила збереженість костелу за допомогою відбудови склепінь, укладання нової дахової покрівлі з поцинкованого заліза на храмі та його куполі. Відбудовано також спалені келії, у яких було розміщено середні школи - музичну та художню, які й досі займають та використовують монастирські приміщення у педагогічних та навчальних цілях.

---

[ред.] Видатні постаті

• В костьолі Святої Варвари 14 березня 1850 року красуня з Верхівні Евеліна Ганська була повінчана з Оноре де Бальзаком.
• В цьому ж містечку тривалий час жив Фредерік Шопен.

Тут народилися член-кореспондент АН України М. Д. Жудін, доктор історичних наук Л. Б. Кадишев, видатний музикант В. С. Горовець, відомий композитор В. К. Томілін, письменники Джозеф Конрад, В.С.Гроссман, Шолом-Алейхем.

Відома на весь світ бердичівська школа стрибків у висоту була закладена талановитим спортсменом і педагогом Віктором Лонським

З успіхом працює російський письменник, наш земляк М. Космін. Дарують чудові твори образотворчого мистецтва П.Кучук, член спілки художників України, художник-карикатурист О. Федорук, художники М. Яцюк, Т. Положевець, широко відомі твори скульптора Петра Криворуцького, майстерність Анатолія Залевського, чарівні пісні Олеся Коляди.

[ред.] З історії міста

Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов'янського слова “бердо” — урвище, або ж від власного імені Бердич. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та Звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів.

Після Люблінської унії (1569 рік) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Я. Тишкевич почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, який поселився тут і перетворив монастир на один з центрів покатоличення українського населення Правобережної України, утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.

Коли на Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні—липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від пригноблювачів, зруйнувавши при цьому замок і монастир.

Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після возз'єднання України з Росією шляхетська Польща не відмовилася від своїх планів загарбання Правобережжя і не припинила агресивних дій, що в лютому 1654 року призвело до війни між Росією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення нещадної експлуатації викликало глибоке незадоволення трудящих, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема фастівського полковника Семена Палія. Коли ж у 1702—1704 рр. вибухнуло народне повстання, Семен Палій та Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо.

Між нащадками Я. Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 1739—1754 рр. вони побудували кафедральний костьол. Бердичів знову став одним з осередків католицької пропаганди на Правобережній Україні. З цією метою при костьолі було відкрито кармелітську школу, а з 1758 року й друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Радзівілл, який нещадно визискував селян, міщан. Йому належало в Бердичеві майже 8 тис. десятин землі. Посполиті відробляли по два дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт викликав обурення серед бідного населення. Воно поповнювало гайдамацькі загони. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою.

Після возз'єднання Правобережної України з Росією 1793 року Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. Возз'єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії, а в 1846 — він став повітовим містом, де жило понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв дальший розвиток промисловості. За даними 1845 року, тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик.

Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників у т. ч. 647 кравців. Умови праці робітників були тяжкі. Майстерні, де працювало 8—10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.

Починаючи з другої половини XVIII ст., у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Пруссії, Туреччини, Австрії, Києва, Чернігова й Москви У 50-х роках XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України трохи зменшилася. Це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що мали залізничне сполучення з центральною Росією.

З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. Оноре де Бальзак, побувавши тут 1850 року. писав про його забудову, що будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед.

На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костьолі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади . Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.

Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало школи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училище.

Восени 1846 року в місті побував Т. Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.

Реформа 1861 року дала поштовх для зростання промисловості і в Бердичеві. Ці.ому сприяло також будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром. Уже в 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це були невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. Через чотири роки тут засновано один з найбільших на Україні шкіряний завод.

У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод під назвою “Прогрес”. Крім обладнання для цукрової. винокурної й пивоварної промисловості, тут почали випускати нескладні сільськогосподарські машини та парові котли. У 1900—1906 рр. засновано пісочний і рафінадний цукрові заводи. Щоб одержати якнайбільше прибутків, капіталісти експлуатували робітників, непомірне збільшували робочий день, тривалість якого наприкінці XIX — на початку XX ст. становила 12—13 годин.

Широко застосовувалася праця жінок і дітей. Так, на тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Це було вигідно капіталістам, оскільки чорноробу-чоловіку платили в день 60 коп., жінці — 40 коп., підлітку — ще менше. Великим лихом для трудящих стало безробіття. Наприкінці 80-х років XIX ст. під час економічного застою багато підприємств було закрито.1500 робітників залишилося зовсім без роботи, було закрито ряд фабрик, заводів, 6 тис. ремісників не мали сталого заробітку. Навіть губернська газета “Волинь” у 1904 році змушена була визнати: “Населення Бердичева перебуває в надзвичайно тяжкому економічному становищі. Безробіття охопило більшу його частину”.

Жорстока експлуатація, безробіття були причиною частих робітничих виступів. 19 січня 1887 року в місті відбулася велика демонстрація трудящих під лозунгом “Хліба й роботи!”. Поліція розігнала її. 1898 року два тижні страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. Часто відбувалися робітничі страйки в 1901 й в наступні роки.

Організованішою стала боротьба трудящих мас після створення 1902 року соціал-демократичної групи, яка мала підпільну друкарню. 8—11 серпня 1903 року; поліція виявила видану нею прокламацію “До всіх бердичівських робітників”. Листівка закликала пролетарів приєднатися 12 серпня до загального страйку робітників Півдня Росії. Під керівництвом групи в місті застрайкувало 1500 чоловік. Революційний рух у Бердичеві тривав і далі.

В ніч проти 15 березня 1904 року поліції вдалося виявити друкарню. Було забрано понад два пуди шрифту, близько 2000 примірників різних видань, у т. ч. “Главнейшие резолюции, принятые II съездом РСДРП”.

Особливої гостроти набула боротьба під час першої російської революції. Соціал-демократи Бердичева 11 січня 1905 року організували демонстрацію протесту проти кривавої розправи в Петербурзі, майже 200 робітників міста вийшли на вулиці з революційними піснями й гаслами “Геть самодержавство!”, “Геть російсько-японську війну!”, “8-годинний робочий день!”. 17 січня припинили роботу робітники шкірзаводу Бурка. На другий день у місті страйкувало 2 тис. чоловік. Вранці почалися антиурядові демонстрації, під час яких розповсюджувалися листівки. Поліції вдалося розігнати демонстрантів і заарештувати 50 чоловік.

Для наведення “порядку” на прохання місцевих властей у Бердичів послано додаткові війська. В липні 1905 року застрайкували робітники заводу “Прогрес”. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25—30 проц., скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогу.

Пролетаріат Бердичева активно відгукнувся і на Жовтневий всеросійський політичний страйк. Протягом двох днів страйкували робітники шкіряних і цукрових заводів, заводу “Прогрес” та будівельники. Як тільки стало відомо про царський маніфест 17 жовтня, в місті відбулася двотисячна демонстрація під гаслом: “Геть самодержавство!”. Частина демонстрантів вирушила до в'язниці, щоб визволити політичних в'язнів, але драгуни розігнали їх. Були вбиті й поранені. Власті оголосили місто в стані облоги. З 12 по 14 грудня робітники знову оголосили страйк на знак солідарності з Грудневим збройним повстанням у Москві. Місцева організація соціал-демократів випустила спеціальну листівку-звернення “До всіх солдатів м. Бердичева”, в якій закликала їх у дні вирішальної сутички з самодержавством не стріляти в робітників, а переходити на бік трудового народу. 18 вересня 1907 року поліція конфіскувала в місті багаж з літературою, надісланий з Петербурга, в т.ч. брошуру “Про бойкот третьої Думи”, в якій надруковано ленінську статтю “Проти бойкоту”.

Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи “Прогрес”, пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 90-х роках, миловарний (1886 рік), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція.

Умови праці робітників залишалися тяжкими. Завойовані економічні поступки під час столипінської реакції були втрачені. Збільшувалася тривалість робочого дня, зростали ціни на продукти харчування, а плата за працю залишалася тією ж.

Тому в роки нового революційного піднесення трудящі Бердичева знову активно включилися в боротьбу. 1 травня 1910 року робітники провели збори, присвячені Міжнародному дню пролетарської солідарності. У травні 1913 року страйкували металісти, шкіряники та швейники.

Зростала кількість населення, розширювалося й саме місто. Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 5815 будинків і 77 тис. чоловік. Місцеві власті мало турбувалися про впорядкування міста. Більшість вулиць не була забрукованою і восени потопала в грязюці. Вечорами темрява огортала місто, бо ліхтарі горіли тільки в центрі. У місті не було каналізації.

Відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися в річку Гнилоп'ять, у якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що вона перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, крім майстерень, розміщалися склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.

Вкрай незадовільно розвивалася медицина. На 1910 рік у місті було лише дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася тоді приватною практикою.

Отже лікуватися мала можливість лише заможна частина бердичівців. Внаслідок цього часто виникали епідемії, високою була смертність серед трудового люду. На низькому рівні перебувала освіта трудящих. У 1869 році відкрили народне училище, у 90-х роках — ще дві парафіяльні школи. Але витрати на їх утримання становили мізерну суму. Так, за кошторисом 1896 року, місцеві власті асигнували на освіту 5230 крб., а на поліцію — 10 848 крб. 1904 року навчалося лише 1,8 проц. населення

З культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличкі приватні кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня.

Під час імперіалістичної війни життя трудового населення стало ще тяжчим. Оскільки Бердичів знаходився в прифронтовій смузі, тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. В перенаселеному до краю місті ще більш погіршали квартирні умови, подорожчали продукти харчування.

На підприємствах, більшість яких почала випускати воєнну продукцію, посилилася експлуатація робітників. Робочий день тривав 12 і більше годин, а заробітна плата залишалася на тому ж рівні.

Коли до Бердичева дійшла звістка про повалення самодержавства, повсюдно відбувалися мітинги, збори. Люди поздоровляли один одного, зривали вивіски з царським гербом, зруйнували пам'ятник Олександру II. Але влада перейшла до рук т. зв. громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в місті проведено демонстрацію з участю військ гарнізону. Того ж дня створено також Раду робітничих і солдатських депутатів У березні почали відновлюватися розігнані у роки реакції профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі “Прогрес”), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Наприкінці квітня 1917 року відбулися збори більшовиків, у них взяло участь понад 50 робітників та солдатів. Вони обрали партійний комітет, який спрямовував боротьбу трудящих за економічні і політичні права. Працювати доводилося в дуже складних умовах. Серед населення переважали дрібнобуржуазні елементи, кустарі, ремісники, торговці. Діяли також дрібнобуржуазні та буржуазно-націоналістичні організації: меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських націоналістів. Гострою виявилася боротьба у Раді. Меншовики, есери та бундівці намагалися витіснити з неї більшовиків, зменшити їх вплив на маси. Вони зробили спробу виключити голову більшовицької фракції із складу Ради, але їм це не вдалося. Під натиском робітників проведено перевибори, в результаті яких позиції більшовиків ще більш зміцніли.

Великий вплив на трудящих міста мали революційне настроєні солдати. Активізації революційної боротьби сприяв також тісний зв'язок міської солдатської більшовицької організації з ЦК РСДРП(б), який спрямовував її діяльність 18 червня; в Бердичеві проведено масову антивоєнну демонстрацію під гаслами: “Геть імперіалістичну війну!”, “Мир без анексій і контрибуцій!”. Начальник штабу Південно-Західного фронту повідомляв головнокомандуючого про антивоєнні настрої солдатів бердичівського гарнізону, зокрема 2-го гвардійського корпусу, який під впливом більшовицьких агітаторів, прибулих з Петрограда, все настійніше вимагав, припинення війни. Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Командуючий фронтом генерал Денікін, знаючи, що генерал Корнілов готує заколот, телеграфував йому про свою відданість, а наприкінці серпня видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. Солдати бердичівського гарнізону, дізнавшись про заколот, заявили свій протест. Під їх натиском було заарештовано Денікіна та його однодумців Розгром корніловщини сприяв зростанню авторитету більшовиків, дальшій активізації трудящих. Вони побачили, хто є справжнім захисником їх інтересів. 10 вересня у Бердичеві почала роботу перша конференція більшовиків Південно-Західного фронту, яка затаврувала політику меншовиків, підкреслила загарбницький характер війни, висловилася за перехід влади до рук Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, вказала на необхідність передачі поміщицьких земель селянам, надання неросійським національностям права на самовизначення. Конференція обговорила також питання про посилення партійної роботи на фронті та обрала бюро військових організацій Південно-Західного фронту.

З великою радістю зустріли робітники й солдати Бердичева звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, 2-й Всеросійський з'їзд Рад та ленінські декрети про мир і землю. На підприємствах, у військових частинах виникали мітинги, на яких трудящі й солдати палко вітали робітників Петрограда й заявляли про свою солідарність з ними 18 листопада в місті розпочав роботу Надзвичайний з'їзд представників Південно-Західного фронту, на якому, крім 267 більшовиків, були есери, меншовики та інші представники дрібнобуржуазних та націоналістичних партій. Тому робота його проходила в обстановці гострих політичних сутичок. Одним з основних було питання про вихід країни з війни і підписання миру. 20 листопада ухвалили рішення про те, щоб главком Південно-Західного фронту негайно почав переговори з німецьким командуванням про мир . 24 листопада делегати прийняли рішення про створення військово-революційного комітету Південно-Західного фронту, який проголошувався вищою владою на фронті та підпорядковувався Раді Народних Комісарів і Верховному головнокомандуючому М. В. Криленку . Однак поряд з військревкомом, створеним на з'їзді, залишався існувати й штаб фронту, що не визнавав Радянської влади. Під час проведення з'їзду він почав стягувати у місто контрреволюційні частини. В Бердичеві на той час перебувала також Верховна фронтова рада (орган буржуазно-націоналістичної Центральної ради), яка теж збирала контрреволюційні сили.

ВРК Південно-Західвого фронту 26 листопада видав наказ, згідно з яким вищою владою визнавалася Рада Народних Комісарів. Без дозволу військово-революційного комітету заборонялося передислоковувати військові частини. Замість есерівсько-меншовицької газети “Голос фронта” почала виходити більшовицька газета “Известия”. Цього ж дня проголошено Радянську владу.

Війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради, скориставшись дезорганізаторською діяльністю меншовиків та есерів, у ніч з 2 на 3 грудня вчинили у місті контрреволюційний переворот, заарештували частину членів фронтового ревкому, захопили владу й закрили більшовицьку газету. У лютому 1918 року, скориставшись запроданством Центральної ради, на Україну рушили австро-німецькі окупанти. Героїчний опір ворогові вчинив у районі Бердичева червоногвардійський загін В.С.Кіквідзе, в складі якого налічувалося 1500 бійців. 22 лютого кайзерівці втратили тут близько 100 чоловік убитими й пораненими, 14 кулеметів, багато іншої зброї. “Бої під Бердичевом, — писала 12 березня газета “Вестник Украинской Народной Республики”, — залишаться надовго пам'ятником героїчної боротьби кількісно невеликих, але сильних революційним духом червоних загонів України”.

Хоч ворог і захопив місто, трудящі не припинили боротьби. В середині червня 1918 року застрайкували шкіряники заводу Шленкера. Їх підтримали робітники ін. підприємств. В серпні Київський губком партії відрядив до Бердичева на підпільну роботу групу товаришів, завдяки чому створено підпільний ревком, друкарню, де набиралися листівки та відозви, що викривали зрадницькі дії українських ; буржуазних націоналістів, роз'яснювали політику більшовицької партії та Радянської держави. Наприкінці серпня відбувся страйк робітників заводу “Прогрес”. Його підтримали трудівники інших підприємств. 1 У листопаді 1918 року німецькі війська втекли з Бердичева. Однак владу у і ньому захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Директорії, які бло-ікувалися з іншими ворогами Радянської влади, зокрема з сіоністами. Більшовики розгорнули серед населення широку роз'яснювальну роботу, викривали зрадницьку політику нового “уряду”. Безсилі справитися з наростаючим народним ірухом, петлюрівці почали застосовувати репресії. 1 січня 1919 року вони організували криваві погроми. Тільки в ніч на 5 січня вбили 94 чоловіка, багатьох покалічили . Але боротьба не припинялася. 24 лютого 1919 року повсталі робітники й селяни, поваливши владу Директорії, створили Раду робітничих та селянських депутатів.

Наприкінці лютого — на початку березня 1919 року петлюрівці почали стягувати під Бердичів значні сили й 7 березня захопили його. 9 березня в район міста прибув начальник 1-ї Української радянської дивізії М. О. Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе становище. Внаслідок запеклих боїв, у яких разом з щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк та два бронепоїзди з Луганська, 19 березня петлюрівці були розбиті й відкинуті до Новограда-Волинського. У Бердичеві відновлено Радянську владу, створено ревком, який спрямував свою діяльність на зміцнення Радянської влади, боротьбу з контрреволюційними елементами, з саботажем, спекуляцією. В червні почалася націоналізація підприємств, зокрема шкірзаводу. Тоді ж на цьому підприємстві створено першу в місті комсомольську організацію. З її ініціативи відкрито читальню, вечірню школу грамоти робітничої молоді . На початку серпня націоналізовано друкарню, ряд заводів і фабрик. Однак дальші соціалістичні перетворення були перервані новим наступом петлюрівців. 21 серпня після запеклого бою Бердичів знову опинився в руках ворога. Понад два місяці “господарювали” петлюрівці в Бердичеві, чимало завдали лиха його жителям.

Розвиваючи наступ, 28 жовтня 1919 року частини Червоної Армії визволили місто. Відновив свою діяльність ревком. Проте обстановка в цьому районі до кінця року залишалася напруженою. З ініціативи профспілок на початку 1920 року проводилися масові суботники та недільники, під час яких ремонтували підприємства, житлові будинки. У квітні в Бердичеві відбулася 1-а червоноармійська конфіренція 44-ї дивізії, на яку прибуло понад 200 делегатів, у т.ч. 30 проц. члені партії. Вона обговорила питання про завдання Червоної Армії, соціалістичне будівництво та земельні справи, а також обрала делегатів на 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад.

Та мирне життя порушив напад на Країну Рад військ буржуазно-поміщицької Польщі. 27 квітня інтервенти окупували місто. У червні, здійснивши прорив, Перша Кінна армія на чолі з С.М.Будьонним та К.Є.Ворошиловим почала визволення Правобережної України. В ніч на 8 червня після запеклого бою 11-а кавалерійська дивізія під командуванням Ф. М. Морозова оволоділа Бердичевом.

Після вигнання інтервентів влада перейшла до рук ревкому. Відновили свою діяльність партійна організація, профспілки, комсомольські осередки. Під їх керівництвом і з допомогою всієї країни трудящі міста розпочали відбудову господарства. Були зруйновані майже всі підприємства. Не вистачало коштів, матеріалів, робочих рук, оскільки за роки війни кількість населення зменшилася з 76 до 43 тис. чоловік. Становище ускладнювалося ще й нападами численних націоналістичних банд. Та, незважаючи на це, справи поступово налагоджувалися. З ініціативи комсомолу молодь протягом місяця працювала на заготівлі дров для електростанції, підприємств та установ. За чотири місяці 1921 року проведено 17 суботників. 9 червня 1921 року відбулося перше засідання обраної міськради. До її складу увійшло 80 депутатів, у т. ч. 45 комуністів, 15 співчуваючих. У 1923 році Бердичів став центром однойменного району та округу. Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль, щоб швидше відновити роботу підприємств. 8 листопада 1920 року до міста прибув агітпоїзд на чолі з Г. І. Петровським, який виступив з доповіддю на Надзвичайному з'їзді Рад повіту та зустрівся з робітниками машинобудівного заводу “Прогрес”. 7 вересня 1921 року місто відвідали В. П. Затонський та М. В. Фрунзе, який виступив у міському театрі на засіданні міськради з доповіддю про поточний момент. У 1922 році приїздили Г. І. Петровський та М. І. Калінін.

До 5-ї річниці Жовтня робітники шкірзаводу повністю досягли довоєнного рівня випуску продукції. Зібравшись на урочисті збори, вони послали В. І. Леніну телеграму, в якій рапортували про своє досягнення, вітали з видужанням й ухвалили назвати завод його іменем.

Значна увага приділялася охороні здоров'я трудящих. По закінченні громадянської війни одразу почали працювати три лікарні. На 1925 рік було також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; налічувалося 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.

З кожним роком усе більшого розвитку набирало культурне будівництво. Уже в 1922 році в Бердичеві працювало 14 шкіл, де 128 учителів навчало 4035 учнів. На кінець відбудовного періоду кількість їх зросла до 4752, а вчителів — до 167. Один за одним виникали спеціальні навчальні заклади. 1920 року відкрито механічний технікум і при ньому профтехшколу. 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи ФЗУ, на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі “Прогрес”, згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік налічувалося 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 чоловіка. За відбудовний період багато зроблено в створенні культурно-освітніх закладів. З 1920 року почав працювати драматичний театр, на шкірзаводі, цукровому, заводі “Прогрес” та ін.— робітничі клуби (всього 11). У них широкого розвитку набула художня самодіяльність. На 1925 рік у Бердичеві діяли кінотеатр, 10 бібліотек, музей. З 1919 по червень 1925 року в різний час виходила газета під назвами “Известия”, “Вісті”, “Голос труда”, “Голос праці”.

Великим горем для трудящих міста, як і для всієї країни, була смерть вождя. Серед траурних вінків, покладених у підніжжя Мавзолею, був вінок і від робітників шкірзаводу ім. Ілліча, що брали участь у похоронах вождя. Свою палку любов до В. І. Леніна бердичівці переконливо продемонстрували під час ленінського призову. В ті дні про вступ до партії було подано 500 заяв. До квітня 1924 року окружком КП(б)У прийняв у партію 80 кращих робітників Бердичева.

Після відбудовного періоду швидкими темпами проводилася реконструкція підприємств. Лише за два роки першої п'ятирічки у державну промисловість міста вкладено 7470 тис. крб., у т. ч. на реконструкцію заводу ім. Ілліча— 2691 тис.крб. Було введено в дію новий дубильний цех, реконструйовано цехи виробництва хрому, встановлено нові силові установки, розширено складські приміщення. З 1929 року завод “Прогрес” перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1932 році тут працювало 857 чоловік. За 1928—1932 рр. виробництво промислової продукції по місту зросло більш як у 10 разів. 1932 року засновано завод “Комсомолець”, що виник на базі механо-слюсарної майстерні. Завдяки творчій активності робітників та інженерно-технічних працівників підприємства Бердичева виконали п'ятирічний план за 4 роки, а завод “Прогрес” — за 3,5 року. Значний крок уперед зроблено в другій п'ятирічці. Зростала технічна оснащеність. На трикотажній фабриці повністю оновлено машинний парк, збудовано фарбувальний цех, на рафінадному заводі пущено цех пресованого цукру.

Широкого розмаху в 30-і роки набув стахановський рух. На підприємствах організовувалися стахановські школи, в яких робітники вивчали передовий досвід, робили його надбанням усього колективу. Лише на заводі ім. Ілліча на кінець 1938 року в них навчалося близько 100 виробничників. На початку 1940 року на заводі “Прогрес” було 16 робітників-багатоверстатників, на шкірзаводі ім. Ілліча — 41, на цукровому — 6. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося уже 39 промислових підприємств, у т.ч. найбільший на Україні шкіряний завод, 2 машинобудівні та 2 цукрові заводи, м'ясокомбінат, трикотажна, взуттєва та швейна фабрики.

Робітничі колективи Бердичева подавали значну допомогу трудівникам села в перебудові сільського господарства на соціалістичний лад. Весною 1930 року під час колективізації надіслано в район 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10 — для ремонту сільськогосподарського реманенту. В порядку шефства хліборобам передано 6 кінопересувок. На кошти, зароблені у понадурочний час, робітники заводу ім. Ілліча купили трактор і подарували його колгоспу с. Бистрика. Частими гостями у хліборобів району були комсомольці, які допомагали їм в організації культмасової роботи, проведенні різних господарських та політичних кампаній.

У зв'язку зі створенням областей 1932 року Бердичів як центр району входив до Київської області, а з 1937 року — до Житомирської. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося 1273 будинки й 75 тис. населення.

Швидкими темпами розвивалася медицина. Працювало 3 лікарні на 795 ліжок, міські поліклініки —для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок. На цукрових, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті налічуви-лося 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу.

Підвищувався освітній рівень трудящих, збільшувалася кількість навчальних закладів. У 1940 році в Бердичеві було 22 школи, у т. ч. 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Крім того, діяло три школи робітничої молоді. 1930 року засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізований у педагогічний, а в 1936 — в учительський. Напередодні війни в ньодіу навчалося 500 студентів на стаціонарному й 2700 — на заочному відділеннях. Діяли також механічний, медичний та педагогічний технікуми, ремісниче училище.

За 1925—1941 рр. досягнуто значних успіхів у роботі культурно-освітніх закладів. На гастролі до міста часто приїздили кращі театральні колективи й провідні актори республіки. В драматичному театрі в різний час виступали видатні українські радянські актори й режисери А. М. Бучма, Г. П. Юра, І. С. Паторжинськиіі та інші. Незабутнє враження справив на бердичівців приїзд у 1928 році видатного російського радянського поета В. В. Маяковського, який читав свої твори, зустрічався з робітничими колективами . На 1940 рік у місті працювали кінотеатр, робітничі клуби на заводах “Прогрес”, рафінадному, ім. Ілліча, цегельному та ін., де систематично демонструвалися кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку, огляди народних талантів, інші цікаві заходи. У міській бібліотеці для дорослих, книжковий фонд якої становив понад 200 тис. томів, влаштовувалися виставки літератури, диспути, конференції, зустрічі з письменниками. Досить значні бібліотеки були при заводських клубах, школах. У 1926 році для дітей відкрито будинок піонерів, дитячу бібліотеку, технічну станцію. Популярним на Україні був Бердичівський державний історичний заповідник, створений 1928 року. Серед численних його експонатів — рідкісні видання XVII— XVIII ст., твори О. Бальзака, Д. Дідро, а також понад 570 унікальних щодо художнього виконання килимів. Значний інтерес у відвідувачів заповідника викликали створені при ньому кімнати Т. Г. Шевченка, О. Бальзака, Шолома-Алейхема. З 25 червня 1925 року виходила міська газета “Радянський шлях”.

Величезне трудове й політичне піднесення викликали підготовка й проведення на основі нової Радянської Конституції виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися в 1937 році. Сотні агітаторів, пропагандистів знайомили населення Бердичева з положенням про вибори, виробничі колективи брали підвищені зобов'язання, ставали на стахановську вахту. В день голосування виборці одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши депутатом до Радянського парламенту робітника рафінадного заводу, орденоносця О. В. Тонкошкурого. 1938 року в найвищий орган Радянської влади республіки бердичівці обрали першого секретаря міськкому КП(б)У А. Т. Дідура. Під час виборів до місцевих Рад 1939 року у міську Раду обрано 206 депутатів.

Велику роботу щодо комуністичного виховання молоді проводила комсомольська організація, в якій 1940 року налічувалося 6000 членів ВЛКСМ. 1111 з них безпосередньо працювали на виробництві, а 630 — були стахановцями.

Віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад перервав мирну, творчу працю трудящих. Сотні жителів уже в перший день війни стали на захист Батьківщини. Всі комсомольці заводів “Прогрес” та “Комсомолець” пішли на фронт . Для боротьби з диверсантами створено винищувальний батальйон з 350 чоловік. Велика кількість жителів працювала на спорудженні бомбосховищ та демонтажу промислового устаткування, яке вивозилося в східні райони країни. 8 липня 1941 року після запеклих боїв місто окупували німецько-фашистські загарбники. Але й після цього ще майже тиждень у районі Бердичева точилися запеклі бої з ворогом. У ті дні героїчний подвиг здійснив екіпаж танка “КВ”, яким командував старший лейтенант А. Б. Кожем'ячко. Опинившись в оточенні з підбитою машиною, танкісти дві доби вели нерівний бій і ремонтували ходову частину. За цей час вони знищили 8 фашистських танків, кілька автомашин та велику кількість гітлерівських солдатів. Коли неполадки було усунено, сміливці повернулися в розташування радянських військ і притяглії на буксирі німецький танк.

Понад два з половиною роки перебувало місто в руках гітлерівців. За час окупації воно було місцем масового знищення радянських людей. Гестапівці стратили 38 536 чоловік. Крім того, на каторгу до Німеччини вивезли 11,5 тис. жителів. Але ніякі тортури не змогли залякати радянських людей. У місті з серпня 1941 року діяло кілька підпільних організацій. Значну роботу проводила підпільна патріотична група залізничників у складі 50 чоловік, очолювана комуністом А. Р. Яворським. Вона виводила з ладу паровози та вагони, псувала колійне господарство, мала невеличку підпільну друкарню, в якій друкувала антифашистські листівки. Гітлерівці в січні 1942 року провели на станції масові арешти, під час яких схопили й членів групи. А.Р.Яворський зумів дістатися до партизанського з'єднання О.М.Сабурова, в складі якого продовжував боротьбу з ворогом і в одному з боїв поліг смертю героя. Проте підпільники продовжували діяти. Група у складі В.Ю.Завадського, А.Л.Щолкіна, С.Л.Луженецького, Я.А.Нокель проводила диверсійні операції на залізничній станції. В лютому 1943 року гестапівці заарештували їх і розстріляли. Друга підпільна патріотична група діяла на цукерковій фабриці. Вона вкладала вибухівку в пачки цукерок, що виготовлялися для окупантів. Гестапо натрапило на слід патріотів. Заарештовані ним 8 чоловік пропали безвісти.

Війська 1-го Українського фронту 5 січня 1944 року, зламавши оборону ворога, оволоділи містом. У боях за Бердичів відзначилися 24-а, 389-а, 395-а Таманська Червонопрапорна та 117-а гвардійська стрілецькі дивізії, 44-а гвардійська Червонопрапорна танкова бригада, 227-а штурмова авіаційна дивізія. За мужність і відвагу, виявлені під час штурму міста, сотні солдатів і офіцерів відзначено орденами й медалями, а командиру 71-ї бригади 9-го механізованого корпусу полковнику В. В. Луппову присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Всім з'єднанням та частинам, які відзначилися у боях за Бердичів, присвоєно найменування “Бердичівських”, а 395-а Таманська Червонопрапорна стрілецька дивізія і 69-й гвардійський артилерійський Новоросійський Червонопрапорний полк ще й нагороджені орденом Суворова 2-го ступеня. Активну участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали й бердичівляни. 7800 з них билися проти ворога на фронтах, у підпіллі та в партизанських загонах. За виявлений героїзм 5646 чоловік нагороджено орденами й медалями, а льотчиці П.В.Гельман та комбату К.А.Томашевському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 4623 уродженці Бердичева загинули смертю хоробрих. У боях за місто поліг вірний син азербайджанського народу Герой Радянського Союзу А.Р.Аширбеков (одна з вулиць міста носить його ім'я).

Відступаючи, гітлерівці завдали значної шкоди промисловості міста, повністю зруйнували цукровопісочний завод, приміщення залізничної станції, навчальні та культурно-освітні заклади, 449 будинків. За час окупації більш як у 4 рази зменшилася кількість населення й на січень 1944 року становила лише 18 тисяч.

Одразу після визволення відновили діяльність міськком КП(б)У, міськрада, міськком комсомолу, які мобілізували всіх трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Протягом 1944 року на підприємствах та в установах відновили діяльність 27 первинних парторганізацій, у яких налічувалося 297 комуністів, і 47 первинних комсомольських організацій. Завдяки самовідданій праці трудящих у середині січня дала перший струм електростанція, став до ладу водогін. Завод “Прогрес” розпочав виготовлення запасних частин д-ля підшефних колгоспів, виконував ряд замовлень для відродження шахт Донбасу. 8 січня дав першу продукцію завод ім. Ілліча. З допомогою держави здійснювалося відродження рафінадного та цегельного заводів, швейної фабрики, млинів №5 і 19. Велику роботу провели залізничники, які в короткий строк відновили роботу вузла. На кінець 1944 року з 39 підприємств, що існували до війни, діяло 29. Працювати доводилося у надзвичайно складних умовах. 21 березня 1944 року фашистська авіація вивела з ладу залізничний вузол, розбомбила станційні приміщення. Та ціною величезних зусиль працівників транспорту з допомогою трудящих міста через 6 годин рух поїздів відновлено.

Водночас бердичівляни надавали всебічну допомогу фронту. Колективи заводів “Прогрес”, “Комсомолець”, електростанції ремонтували танки, гармати, автомашини, шкірзаводу й міськпромкомбінату — лагодили обмундирування, взуття. У місті розміщалося 12 воєнних госпіталів, яким передано 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок. 1-го Травня 1944 року поранені воїни одержали від населення 5580 подарунків. З серпня розпочали свою діяльність курси медсестер, випускники яких направлялися на роботу в госпіталі. На побудову танкової колони “Патріот Батьківщини” жителі міста внесли 2114 тис. крб., за що одержали подяку від Верховного головнокомандуючого. Передплачено також на 2245 тис. крб. 3-ї Державної воєнної позики та на 809 тис. крб. 4-ї грошово-речової лотереї. В центрі уваги партійних та радянських органів була допомога родинам військовослужбовців, інвалідам, сиротам. У 1944 році 1287 сімей фронтовиків одержували грошову допомогу. Їм завезено 1950 тонн палива. З 15 жовтня по 15 листопада проходив місячник допомоги сім'ям військовослужбовців. У фонд допомоги сиротам зібрано 20 тис. крб. лотереї.

Жителі міста подали значну шефську допомогу колгоспам району у проведенні першої після визволення весняної сівби, підприємства виділяли вугілля, залізо, влітку трудящі Бердичева провели два масові недільники на збиранні врожаю зернових культур.

Під керівництвом міськкому партії, міськвиконкому розгорнулася робота щодо впорядкування міста. З цією метою організовувалися недільники, в яких тільки 1944 року взяло участь близько 20 тис. чоловік. На кінець року в місті працювали 23 медичні заклади, в т. ч. міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, які обслуговували 25 лікарів, 95 медичних працівників з середньою освітою. Тоді ж відновили роботу 8 шкіл, в яких навчалося понад 3500 дітей, працювало 110 учителів, а також учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне та ремісниче училища, школа ФЗН.

Незважаючи на величезні труднощі, відбудова в місті розпочалася відразу після визволення. Вже в середині січня 1944 запрацювали електростанція й водогін. На восьмий день виплавили перший чавун на заводі "Прогрес", запрацювали "Комсомолець", шкірзавод ім.Ілліча, швейна фабрика, млини №5 і 19, які подавали допомогу фронту, колгоспам району у проведенні першої сівби на звільнених землях. Водночас почали діяти міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, відновили роботу 8 міських шкіл, учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне й ремісниче училища.

60-70-і роки 20-го ст. позначилися реконструкцією старих підприємств і будівництвом нових. На заводі "Прогрес" збудовано головний виробничий корпус площею понад одну тис.кв.м., на заводі "Комсомолець" збудовані і введені в дію виробничі площі 12600 квадратних метрів. З 1961 на шкірзаводі ім. Ілліча почала діяти перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виготовлення хрому. Зросли виробничі потужності й обсяги виробництва на рафінадному заводі, швейній фабриці, м'ясокомбінаті. Змінилося й обличчя міста. З підключенням Бердичева (1950) до газопроводу Дашава-Київ мешканці стали користуватися газом, у 1967 році уведено в дію ценральну автоматичну телефонну станцію на 3000 номерів типу АТС-54, збудовано готель, новий універмаг. Вулиці міста вкрилися асфальтом, обабіч їх з'явилися дерева й чагарники. Значна увага стала приділятися поліпшенню здоров'я бердичівлян: у лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному й онкологічному диспансерах, пологовому будинку працювало 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників із середньою спеціальною освітою.

Краще стали працювати заклади освіти. В 23-х школах, з яких було 12 середніх, навчалося 11 тис. учнів і працювало близько 800 учителів, а в трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 й 1972) навчалося 1385 юнаків і дівчат. 1951 учительський інститут реорганізовано в педагогічний, 1971 його розформовано, а факультети переведені до Житомира та Умані. Діяли три середні спеціальні навчальні заклади – машинобудівний технікум, педагогічне та медичне училища, в яких на початок 80-х 20-го ст. навчалося понад 2 тис. чоловік.

У наступні роки промисловість у місті, як в усій Житомирській області, розвивалася швидшими темпами, ніж у середньому по Україні. Провідними галузями промисловості стали машинобудування і приладобудування. Першу з них представляв завод "Прогрес", другу – завод "Комсомолець". Одне із кращих підприємств хімічного машинобудування тодішнього Радянського Союзу завод "Прогрес" славився якістю своїх виробів, оригінальним технічним вирішенням і їх оформленням.

Серед підприємств легкої промисловості гідно представляли місто шкіряний завод і взуттєва фабрика, а рафінадний завод був одним з кращих в СРСР серед підприємств харчової промисловості. Бердичівські меблевики першими на Україні розпочали виготовляти набори спалень, оздоблених поліефірними емалями світлих тонів з декоративними елементами кольору бронзи, в 1981 фабрика виготовила 7300 наборів спальні "Альбіна", які стали популярними у В'єтнамі, на Кубі, в Австрії.

У народній освіті міста головна увага була зосереджена на проблемах переходу загальної освіти на одинадцятирічне навчання. Лідером за кількістю підготовлених фахівців серед спеціальних навчальних закладів області було Бердичівське педагогічне училище, яке в 1985 випустило 562 учителі. Машинобудівний технікум підготував і випустив у цей рік 361, а медичне училище – 214 спеціалістів.

З кінця 60-х 20-го ст. долею комплексу споруд монастиря босих кармелітів стала опікуватися держава та громадські організації. 1992 будівлі костьолу були передані в оренду католицькій громаді, яка розпочала відбудову власним коштом. На 1997 були відреставровані й стали використовуватися корпус келій, вежа та нижній храм костьолу. Реставрований також будинок настоятеля і фасади верхнього костьолу та його східна вежа. Нині у місті є 15 діючих культових споруд, серед яких Свято-Преображенська і Свято-Успенська церкви, іудейська синагога.

На початку третього тисячоліття в Бердичеві працювали 27 підприємств різних галузей промисловості, в тому числі: завод "Прогрес" (хімічне машинобудування), ВАТ фірма "Беверс" (верстатобудування), "Шкіроб'єднання" (шкіряне виробництво), фабрика одягу (швейне виробництво), "Молокозавод" (харчове виробництво). Діють 4 підприємства автотранспорту, 5 – комунального господарства, 269 підприємств торгівлі, 85 підприємств, що надають різні види послуг, 54 підприємства громадського харчування, 7 банківських установ. Місто розрослося, його територія становить 3533 га, яка умовно розбита на 7 мікрорайонів. На 266-ти вулицях і провулках станом на 01.01.2005 проживало 86,2 тис. осіб.

Жителі міста мають можливість навчатися в машинобудівному коледжі, педагогічному та медичному училищах, у 3-х середніх профтехучилищах здійснюють підготовку робітників для різних галузей народного господарства. У 16-ти загальноосвітніх школах навчається понад 11,2 тисячі учнів. Для задоволення потреб представників національних меншин у школах 3, 4, 10, 15 та 17 створені умови для вивчення факультативно польської мови, на базі школи №2 працює єврейська недільна школа. В 13-ти дитячих дошкільних закладах освіти, 3-х навчально-виховних закладах освіти та 3-х навчально-виховних комплексах виховується близько 2,5 тис. дітей.

У місті діють 2 дитячі школи мистецтва: музична та художня; централізована бібліотечна система (34 бібліотеки нараховують понад 833 тисячі книг і брошур). Функціонують Музей історії Бердичева, Музей бойової слави 117-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Унікальні пам'ятки представлені в Бердичівському історично-культурному заповіднику. Архітектурний комплекс включає стіни фортеці з вежами, прибрамний корпус та костьол.

Місто славиться мережею закладів, які займаються розвитком спортивно-масової та фізично-оздоровчої роботи: працюють 2 стадіони, критий плавальний басейн, дитяча юнацько-спортивна школа та дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки, в яких культивуються 18 видів спорту. Щорічно проводяться міжнародні змагання зі стрибків у висоту на приз заслуженого тренера СРСР, почесного громадянина Бердичева В.О. Лонського (1927-2004), які включено до офіційного календаря Міжнародної федерації легкої атлетики.

У місті видаються газети "Земля Бердичівська", "РІО Бердичів", "Бердичівські новини", "Марусія Плюс".

Уродженцями Бердичева є: єврейський поет М. Гарцман (1909-1943), мікробіолог і гігієніст Л.Горовиць-Власова (1879-1941), Герой Радянського Союзу О.Граціанський (1905-1987); російський письменник В.Гроссман (1905-1964); єврейський прозаїк А.Каган (1906-1965); скульптор, член Спілки художників СРСР П.Криворуцький (1920-1987); заслужений тренер СРСР, почесний громадянин Бердичева В.Лонський (1927-2004), народний артист УРСР П.Міхневич (1901-1993); актриса, заслужений діяч мистецтва УРСР А.Сонц (1897-1968); заслужений майстер спорту з альпінізму, підкорювач Гімалаїв В.Пастух (1957-1996); політолог-аналітик О.Разумков (1957-1999); Герой Радянського Союзу К.Томашевський (1914-1983); фізико-хімік, член-кореспондент АН України В.Фінкельштейн (1896-1937); український художник Т.Фраєрман (1891-1957); професор географії В.Галицький (1912-1990). У місті 92 пам'ятки історії, архітектури та монументального мистецтва. Зона відпочинку – це 2 парки–пам'ятники садово-паркового мистецтва.

[ред.] Дивись також

• Материалы и исследования по археологии СССР, т. 82, с. 23, 130.
• Бердичівська земля з найдавніших часів до початку ХХ ст.

Райони Житомирської області
Андрушівський | Баранівський | Бердичівський | Брусилівський | Володарськ-Волинський | Романівський | Ємільчинський | Житомирський | Коростенський | Коростишівський | Лугинський | Любарський | Малинський | Народицький | Новоград-Волинський | Овруцький | Олевський | Попільнянський | Радомишльський | Ружинський | Червоноармійський | Черняхівський | Чуднівський
Міста обласного значення Житомирської області
Бердичів | Житомир | Коростень | Малин | Новоград-Волинський