Старообрядці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Старообрядці, старовіри, розкольники — релігійно-суспільний рух, що виник у середині 17 ст. в Росії як реакція проти церковних реформ патріарха Нікона (ніконіанства). Поняття «старообрядництво» з'являється після розколу Російської православної церкви в середині XVII століття.

Зміст 1 Історія 2 Особливості обрядів 2.1 Символ віри 2.2 Ім'я Ісус 2.3 Трьохскладовий восьмикінечний хрест 2.4 Двоперстя 3 Література

[ред.] Історія

Старообрядці виступили проти офіційної Православної Церкви, у якій Московський патріарх Нікон (1652–1667) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно з грецькими традиціями (у цьому допомагали українські учені Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович та ін.). Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих обрядів, проти офіційного православія, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були протопопи Аввакум Петрович, Іван Неронов й ін., набрав масового характеру після православного собору 1666–1667, на якому старообрядців піддано анафемі, а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом Степана Разіна 1670–1671, у Соловецькому 1668–1676 та Московському 1682 повстаннях тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами — на Гетьманщині, Білорусі (Ветка на Гомельщині), Правобережній Україні, Молдавії й ін. Внаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на більше поміркованих — попівців (вони мали священників, а з 19 ст. — єпископів, визнавали таїнства) і радикальніших — безпопівців (у них богослуження і треби виконували світські), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за Катерини II і пізніше), а то й припинилися, а закон 1883 і зокрема толерантний едикт 17 квітня 1905 приніс їм повну віросповідну свободу. З початку 19 ст. частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної Церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги і обряди, але визнала зверхність Синоду. З середини 19 ст. попівці мали єпископів з митрополитом на чолі. 1914 старообрядці нараховували близько 2? млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як Старообрядницька Білокриницька архиєпископія Московщини й усієї Русі, що репрезентує попівців, і Вища Старообрядницька Рада у Литві; приблизне число старообрядців нині 1 млн.

Втікаючи від російських переслідувань, старообрядці оселялися у 1660-их pp. на Лівобережній Україні і створили, починаючи з часів гетьмана Д. Многогрішного і згодом, низку так званих розкольничих слобід на території Стародубського і Чернігівського полків. Колонізація поширилася за І. Мазепи й І. Скоропадського. Оселення цих слобід відбувалося здебільшого з дозволу місцевих державців (як старшини, так і монастирів, зокрема Києво-Печерської Лаври), які сподівалися по закінченні терміну пільг (пересічно 8 pp.) перетворити старообрядців на своїх підданих. Але економічна сила слобід й інтереси російської централістичної політики по 1709 допомогли їм уникнути залежности від місцевих державців й української влади. Указ Петра І 1716 леґалізував становище старообрядців на Гетьманщині й затвердив їх права й володіння. За переписом 1715–1718, у 17 слободах північної Гетьманщини було 377 дворів «грунтовых раскольников» (тих, що мали землі), 159 «бобыльских» хат і 50 «пустых». Населення слобід широко розгорнуло торгово-промислову діяльність. Збагачення слобід і незалежність їх від місцевих державців і гетьманської влади викликало репресії збоку останньої. Гетьман І. Скоропадський 1716 і 1719 заборонив старообрядцям торгувати на Гетьманщині, але ця заборона залишилася на папері; також марні були його прохання виселити старообрядців з України, й осередком старообрядців на Гетьманщині лишилася слобода Клинці, яка у другій половині 18 ст. стала й культурним центром старообрядців (друкарні для церковинх і світських книг), а з кінця 18 ст. і протягом 19 ст. тут утворився великий осередок текстильної промисловості (виробництво сукна й ін.), який на початку 20 ст. став найбільшим на Україні.

Економічне зростання і збільшення населення слобід на півночі Гетьманщини, з одного боку, й постійні конфлікти їх з місцевими дідичами й українською владою (зокрема на ґрунті збільшення державних податків) спричинилися до того, що, почавши з середини 18 ст., частина старообрядців з Чернігівщини (а також з сусідньої Гомельщини) переселилася на малозалюднені простори Південної України. Вони селилися в Ново-Сербії, пізніше Слов'яносербії, а по опануванні Російською Імперією всієї Південної України на Херсонщині (зокрема у Бериславському повіті) і Таврії (особливо у Мелітопільському повіті), де їх 1832 було понад 7 000. Оселення старообрядців на півдні України підтримував уряд, щоб заселити вільні землі, і давав їм на деякий час різні пільги. У середині 18 ст. старообрядці оселилися в південній Бесарабії (їх називали тут 'липованами) і в гирлі Дунаю (с. Вилкове). Приплив старообрядців збільшився по приєднанні Бесарабії до Російської Імперії 1812. У кінці 19 ст. у всій Бесарабії, жило біля 30 000 старообрядців — на півдні і в Хотинському повіту.

У 1760–1780-их pp. старообрядці-липовани з Молдавії і Валахії, пізніше також з Басарабії поселювалися на Буковині й Поділлі. Австрійська влада, зацікавлена в заселенні Буковини, ставилася прихильно до старообрядців; цісарським патентом 1783 Йосиф II звільнив їх від податків і ґарантував свободу віровизнання. Центральним поселенням старообрядців було с. Біла Криниця (нині Глибоцького району), де вони при матеріяльній допомозі одновірців з Росії мали свій церковний центр: монастир і собор, з 1844 — єписокпат, а потім ієрархію (Білокриницьку) на чолі з митрополитом, яка висвячувала священників і єпископів для старообрядців всієї Російської Імперії (цей центр, після толерантного едикту 1905, частково перенесено до Москви (осередком старообрядців-попівців була тут церква на Рогозькому цвинтарі). Кількість старообрядців на Буковині: 1794 — 400, 1844 — 2000, 1900 — 3 110, 1930 — 3 200. Більшість старообрядців на Буковині були попівцями. У 1880–1890-их pp. буковинські старообрядці видавали у Коломиї журнали «Старообрядецъ» і «Давняя Русь» за ред. Н. Чернічева.

Як усюди, так і на Україні, старообрядці жили здебільшого в окремих оселях. Від місцевого українського населення вони відрізнялися як віровизнанням (та обрядом), так і мовою, будовою та внутрішнім оформленням хат, також і побутово-економічними прикметами. Основним зайняттям старообрядців було сільське господарство (хліборобство, городництво й садівництво), різні види ремесла й промисловості, торгівля. Серед міських старообрядців було чимало багатіїв-купців і фабрикантів. Як виразно чужонаціональне середовище, старообрядці сприяли русифікації деяких місцевостей, зокрема на півночі Чернігівщини, що допомогло радянській владі відокремити від України цю територію і приєднати її до РСФСР (Брянська область).

[ред.] Особливості обрядів

[ред.] Символ віри

В ході «книжкової справи» було внесено зміну в Символ віри: прибраний союз-зіставлення «а» в словах про віру в Сина Божія «рождена, а не сотворена». Із смислового зіставлення властивостей таким чином було отримано просте перерахування: «рождённого, не сотворённого».. Старообрядці різко виступали проти свавілля у викладі догматів і були готові «за єдиний аз» (тобто за одну букву «а») піти на страждання і смерть.

[ред.] Ім'я Ісус

В ході церковних реформ традиційне написання імені Хріста Ісус було замінене на запозичення з грецького написання Іисус. Старообрядці продовжують дотримуватися традиційного написання.

[ред.] Трьохскладовий восьмикінечний хрест

Досконалою формою хреста у старообрядців вважається восьмикінечна, чотириконечний хрест, як запозичення, з латинської церкви не застосовується в ході богослужіння.

[ред.] Двоперстя

В ході реформ патріарха Нікона піддалося зміні складання пальців (перстосложение) при здійсненні хресного знамення: мирянинові при хрестоподібному осяянні себе або кого-небудь наказувалося складати три пальці «пучкою», в ієрейському ж благословляючому жесті використовується т.з. «именословное перстосложение», в якому пальці знаменують собою букви імені Христа — IС ХС.

Саме хресне знамення як частина передання сходить до перших століть християнства. Багатьма авторами — наприклад, Василем Великим воно відноситься безпосередньо до апостольського передання, проте письмових джерел про початкову форму перстосложіння, ймовірно, не існує.

На підтримку нововведеного по грецьких зразках того часу жесту приводилися посилання на твори про іменословне перстосложенії Навплійського протопопа Миколи Малакси (XVI в.). По його імені подібне перстосложеніє в старообрядницькому середовищі презирливо іменується «малаксой».

У багатьох післярозкольних джерелах, близьких Російській Православній церкві, приводиться теорія, по якій первинною формою перстосложіння було одноперстіє, яке згодом замінилося двоєперстієм і, нарешті, що остаточно затвердилося троєперстієм. Старообрядці ж наполягають на благочесті, старовині і істинності двоєперстія. Як доказ старовини двохперстного жесту, приводиться безліч стародавніх пам'ятників іконографії, в т.ч. такі, що відносяться переданням до апостольських часів. При розгляді істинності жесту розкривають його символічний сенс: два персти означають два єства Сина Божія, при цьому трохи зігнутий середній палець означає «умаление» (кеносис) Божественної природи при вочеловечиванії Спасителя. Три інші персти сполучені як знак з'єднання і незмішення осіб Святой Трійці в єдиному Богові. Хрестоподібне осяяння на згадку про хрест Розп'яття здійснюється двома перстами, символізуючими Христа. При троєперстном хресному знаменні символ Христа замінюється символом Трійці, що дозволяє старообрядцям дорікати «никоніанам», що вони таким чином «розпинають Трійцю».

• Використано матеріали зі статті в російській вікіпедії

Це незавершена стаття з релігії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

[ред.] Література

• Енциклопедія українознавства
• Щапов А. Русский раскол старообрядства. Казань 1859;
• Лазаревский А. Описание Старой Малороесии, т. І. Київ 1888;
• Лилеев М. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII — XVIII вв., випуск І. К. 1895;
• Смирнов П. История русского раскола етарообрядства. 2 вид. П. 1895;
• Polek J. Die Lippowaner in der Bukowina. Чернівці 1899;
• Щапов А. Сочинения, т. І. П. 1906;
• Оглоблин А. Предкапиталистическая фабрика. К. 1925;
• Pascal P. Avvakum et les debuts du raskol. Париж 1938;
• Наулко В. Развитие межэтнических связей на Украине. К. 1975.